Юрій Барабаш - Дух животворить… Читаємо Сковороду

запорожцями. Цікаві дані щодо цього наводить Д. Яворницький. 1763 року, при складанні якогось важливого документа, потрібні були підписи козаків; тоді в одному з куренів оприявнилося таке співвідношення: на 13 неписьменних — 15 письменних. Коли 1779 року, вже після падіння Січі, запорожці змушені були присягати російському престолу, з 69 чоловік, які заприсяглися, 37 виявилося письменними і 32 неписьменними. «Факт, — пише Д. Яворницький, — найвищою мірою повчальний для тих, хто склав собі уявлення про запорізьких козаків, як про гуляк, п’яниць і брутальних невігласів…»[63].

Д. Яворницький, коментуючи свідчення колишнього запорожця Микити Коржа про те, що в Січі «були такі письмаки, що і в лаврі зрідка відшукати можна було подібних до них»[64], пояснює цей феномен тим, що Січ «вельми часто поповнювалася „вченими і недовченими спудеями“ Київської… академії, багатьма польськими, українськими та іноді великоруськими панами й дворянами, які вміли і читати, і писати, але не вміли ужитися з порядками своєї батьківщини»[65].

Особливо високий відсоток письменних людей давали Запоріжжю вихованці Київської академії; це пояснює, не без підстав вважає Д. Яворницький, такі осібності стилю запорізького «діловодства», як, скажімо, численні посилання в офіційних листах на тексти зі Святого Письма, або помітна схильність січових письмак до вживання іноземних слів, класичних книжних образів, вишуканих, закрутистих виразів і метафоричних засобів (першпектива, недишкреція, респекція, респонс, сатисфакція, специфікований, Кіммерійський босфор, Евксинський понт, душегубне єзеро гріховне, плевосіяння і т. ін.)[66].

(Причинки. Тут на пам'ять знову спадає епізод зустрічі Тараса Бульби зі своїми синами. Старий козак продовжує напівжартома-напівсерйозно ганьбити вченість і вчених, але у цьому потоці словесного баламутства раптом проскакує така деталь, яка відкриває нам цілком несподівану грань в образі Тараса: «Ну, подставляй свою чарку; что, хороша горелка? А как по-латыни горелка? То-то, сынку, дурни были латынцы: они и не знали, есть ли на свете горелка. Как, бишь, того звали, что латинские вирши писал? Я грамоте разумаю не сильно, а потому и не знаю: Гораций, что ли?

„Вишь, какой батько! — подумал про себя старший сын, Остап. — Всё, старая собака, знает, а ещё и прикидывается“».

Навряд чи Тарас Бульба навчався в академії — тим примітніше його посилання на староримського автора. Це ім'я можна було почути де завгодно: і в сільській школі, й від якого-небудь мандрівного дяка або «спудея», і, нарешті, в самій Запорізькій Січі, від кого-небудь з тамтешніх ерудитів, які знали, словами Гоголя, «что такое Гораций, Цицерон и Римская республика»… «Латинізм» тоді, не буде пересадою сказати, витав в українському повітрі, якщо, зрозуміло, мати на увазі освічені або принаймні письменні верстви козацтва, що до них якраз належав Бульба. Не лише в монастирських, а й у приватних бібліотеках, поряд з книжкою німецькою, французькою, польською, багато було книжок на латині. Цікаві свідчення щодо цього містить знаменитий «Щоденник» ґенерального підскарбія Якова Марковича, одного з найосвіченіших людей України тієї доби. Збираючись у похід, автор «Щоденника» провадить ретельну ревізію своєї бібліотеки: «Книги пересмотрувалем все и знову поскладалем, отобралем з собою 32, а оставилем в скрине 69, в библиотеци сюй стороне 144, а в другой 44, и того всех 289»[67]. Кількість, як на ті часи, чимала! Поміж цих книжок були видання з теології, праці історичні, географічні, природознавчі на різних мовах, поза іншим, і на латині, — недарма Я. Маркович був вихованцем Києво-Могилянської академії, улюбленим учнем Теофана Прокоповича).

Знані як аматори й збирачі книжок гетьман Іван Скоропадський, генеральний хорунжий Микола Ханенко, лубенський полковник Петро Апостол (який, до речі, залишив після себе цікавий щоденник, писаний французькою мовою), київський митрополит Тимофій Щербацький, історик, автор «Короткого опису про козацький малоросійський народ і його військові справи» Петро Симоновський та інші; найчастіше вони виписували книжки через бреславльську фірму «Корн і Ґемперт».

Припливу книжок на Україну сприяли торговельні зв'язки з Данціґом, Кьоніґсберґом, Ляйпціґом, Варшавою, Бреславлем (Вроцлавом). Особливо активними в книжковоторговельній справі були полтавські купці. Відомо, наприклад, що тільки 1781 року купець Ф. Лук'янович привіз із Ляйпціґа 1200 книжок німецькою та латинською мовами, а прикажчик Г. Паскевич — 725 книжок з медицини. 1778 року до Чернігівського полку задля продажу латинських книжок і «різних друкованих кунштів» прибув «італійської нації» купець Йозеф Бинда. Інший італійський купець, Балтазар Тессер, привіз із Варшави до Києва 500 книжок історичного змісту латиною[68]).

Говорячи про поширення в Краї латини, слід мати на увазі також інші, глибші причини.

Порубіжжя XVI–XVII століть позначене для України бурхливим культурно-просвітницьким пожвавленням, великою мірою обумовленим необхідністю спротиву соціальній, конфесійній та національно-культурній експансії, загрозі полонізації. Важливу роль у цьому протистоянні відіграли школи слов’яно-грецького спрямування, що діяли при церковних братствах, насамперед такі, як Львівська, Київська, Луцька, Віленська, як «православна академія» князя Костянтина Острозького.

Однак щодалі очевидніше виявлялася недостатність наявної шкільної системи, її непристосованість до нових умов — умов фронтального й аґресивного наступу католицтва. Цей наступ спирався зокрема на діяльність численних католицьких шкіл і колеґій, що їх цілеспрямовано й послідовно насаджувалося на українських землях згідно з програмами так званої руської місії та товариства «братів-мандрівників», створених свого часу папою Інокентієм IV. Очолювали такі учбові заклади, з правила, вихованці Краківської академії, де рівень освіти відповідав тодішнім кращим європейським зразкам. Витримати таку конкуренцію було нелегко, й старосвітська українська школа її таки не витримувала, помітно не встигаючи за розвитком динамічної, чітко організованої та підтримуваної католицькою церквою західноєвропейської системи освіти. «…Південноруські православні школи, — пише дослідник питання, — надто братські з їхньою міщанською самовдоволеністю… не могли замінити собою західноєвропейських латинських колеґій, надто єзуїтських, які засліплювали сучасників позірною (? — Ю. Б.) ерудицією, науковими формами викладання і чудовим педагогічним тактом, і відтак не могли успішно боротися з ними…»