Валерій Павлович Лапікура - Вовкулаки не пройдуть

- Звідки знаєш?

- Газети читаю. І не тільки опозиційні. Так от - у нас село, люди ще не подичавіли. Не повірю я, щоб він хоч комусь та не поскаржився на свій клопіт. І, здається, знаю, з кого починати.

Зайшли до генделика, витягли Зятя з підсобки і затисли в куток:

- Слухай, Джигіте, а від тебе, до речі, підозру хто відвів?

- Вах, Маріє! Повік не забуду! Що хочеш, зроблю для тебе!

- Починай робити вже зараз. Пригадуй, коли востаннє Сороку живим бачив?

- Зараз?… Не підганяй… Так… Він прийшов не ввечері, а серед дня. Взяв горілки, щось про життя казав…

- Що саме?

- Не пам’ятаю… наче скаржився. Але він завжди скаржився, і всі скаржаться. Навіть ті, кому добре, теж скаржаться! Ще більше від тих, кому погано. Не запам’ятав…

- Довго сидів?

- А він не сидів. Випив - і пішов.

- Що за день був, не пам’ятаєш?

- Числа не пам’ятаю. Але це точно було тоді, коли Вася Дизель у Степановій машині ресори міняв. Василю! Йди сюди, дорогий!

- Що таке? - обізвався дорогий Василь від заправки.

- Ти коли Степанові ресори міняв?

- Він їх пригробив на трасі біля об’їзду. Це пам’ятаю точно. А коли?…

Пішли до Степана. На Причепівку. Це по той бік села, що од лісу.

Степан почухав потилицю, раз, вдруге:

- Пам’ятаю, що це після дощу було…

- Дощу котрого? Що в понеділок, четвер чи суботу?

- А я там знаю? Ти мене спитай, що вчора було, то й це не завжди скажу…

- Стоп! - закричав Шериф. - Ти на трасі обламався?

- Ну…

- А хто тебе в село на буксирі тяг?

- Так Вася Дизель і притяг.

Коло замкнулося. Почали спочатку: помарширували через усе село до Василевої заправки:

- Васю, що ще тоді було?

- Дощ.

- Спасибі, це ми вже знаємо. Може, бачив когось знайомого?

- Бачив.

- Кого?

- Джигіта.

- Тю на вас обох! І на Степана теж! Всі жили вимотаєте!

- Маріє, - устряв Зять, - ну дай же подумати!… Слухай, а може, ти у тещі моєї спитаєш? Вона у нас усе бачить, навіть коли у нужнику сидить.

Пошкандибали до баби Софи. Це ближче, ніж до Причепівки, але не набагато. На щастя, баба дома була. Хоча вже збиралася гайнути в сусіднє село.

- Питаєте, коли Вася Дизель Степана на буксирі притяг? Ну, коли дощ був.

- О, Господи!

- І Сорока покійний до Зятя в генделик заходив. Випити… от шкода, що помер. Ми б у нього спитали, яке то було число.

У бідолахи Шерифа почалася гикавка на нервовому ґрунті. А я скрутила дулю в кишені, сказала собі: терпи, Маріє, неси свій хрест. І почала розпитувати далі.

- Добре, давайте по порядку. Вася тягне Степана на буксирі. Іде дощ. Покійний Сорока заходить до Зятя. А ви, до речі, де були?

- Як де? Вдома. Обідали з дідом.

- То як же ви все це бачили?

- А я не бачила. Мені Галя розказала. І про Степана на буксирі, і про Сороку, що серед дня пити почав. А то ж тільки після роботи собі дозволяв…

Отже, треба вертати до генделика. По дорозі я не втрималась і таки уїла брата:

- Коли у нас котрась із свинок, як то кажуть, “в охоті”, то вона по сажу круги нарізає. Оце точнісінько так і ми з тобою зараз - по селу.

- Еге ж… бо ми ще в тій “охоті”!

Дісталися до генделика, покликали з кухні Галю.

- Галю, вибачай! Тут мені мужики зовсім голову задурили… та ні, не те, що ти подумала. Ти пам’ятаєш, як Василь Степана на буксирі притяг?

- А ще б! Степан так матюкався, аж у Малих Пеньках було чути.

- Покійний Сорока тоді заходив? Серед дня?

- Тоді. Ще мусив двічі повторювати, скільки йому налити, бо трактор реве, Степан кричить, а тут іще дощ…

- А якого це числа було?

- Не пам’ятаю. Слухайте, а ви запитайте у Сорочихи. Вона якраз того ранку до рідні на гробки поїхала. Степан її ще до траси підкинув, а як розвертався, то ресору зламав.

Ми помовчали, а потім я чесно сказала:

- Сищик із тебе, братику… як із Коханого - балерина.

- Хто б казав… Пішли до Сорочихи.

Пішли. Точніше - подибали. Вдова, на щастя, пригадала, якого числа це було і