Ксенія Циганчук - Коли приходить темрява

— Проте почерк убивства зовсім не той. До того ж фактично вони вже вийшли на слід убивці.

— Ну, і хто це? — Від хвилювання її дихання пришвидшилося. Чомусь саме в цю мить я звернув особливу увагу на її світло-коричневу родимку на лівій щоці. Колись Ліза розповідала мені, що в дитинстві через неї страшенно комплексувала. Більше того, її не раз дражнили діти. Потім усе те якось забулося, та Ліза однаково продовжувала ненавидіти ту родиму пляму. Та особисто мені вона надзвичайно подобалася ще з першої нашої зустрічі. Я продовжив розмову, кинувши перед цим до рота печиво.

— Малашко не сказав, проте натякнув, що хтось із її знайомих. Не знаю.

— Ну, гаразд, це краще. — Ліза відставила чашку вбік. — Слухай, знаєш, що мені сказала Катя? — Вона не стала чекати, поки я відповім. Дихання її знову пришвидшилося, голос став значно тихішим: Ліза не хотіла, щоб почула молодша сестра. — Катя сказала, що майже відразу після того, як я поїхала з тобою в лікарню, хтось подзвонив у двері. Вона не відчинила. Потім, коли вже зустрілася з тими двома, вона бачила того типа, що розглядав нас у бінокль.

— Що?!

— Вона впевнена, що він не бачив, як вони йшли з дому. Він курив неподалік від свого під’їзду.

— Виходить, це точно він. Навіщо ж йому було приходити до неї, коли нікого не було вдома, та ще й коли настала темрява? Дивись, — я теж говорив тихо, проте надто збуджено та швидко, — він зіштовхує мене зі сходів, бо боїться, що я повідомлю про нього в поліцію. На щастя, з’являються сусіди, і це йому заважає. Зате він простежує, що ти їдеш зі мною до лікарні. Знаючи, що Катя лишається сама, вирішує до неї піти.

— Але навіщо йому це потрібно?

Я замислився. У мене була лише одна відповідь:

— Бо він хоче її вбити…

З Малашком ми домовилися зустрітись увечері в Лізи вдома. Він таки погодився, щоб я брав участь у розслідуванні. Цьому в першу чергу сприяв наш дільничний поліціянт Федюкевич (як ви пам’ятаєте, вони з Лізою знали одне одного. Вона й попросила його замовити слідчому за нас слівце). Окрім того, Малашко остаточно здався, дізнавшись, що я приятелюю з Артемом Віннічуком — працівником патрульної поліції. Вони були малознайомі, проте слідчий усе більше сприймав нас за своїх.

Отже, зараз ми перебували в Лізиній вітальні. Нас було п’ятеро: я, Ліза, Малашко, Ярик та Федюкевич. Чисто на автоматі я розглядав кожного поліціянта.

Малашко мені геть не подобався: говорить ніби і ввічливо, але завжди якось грубувато. Навіть риси обличчя він мав якісь жорсткі. Губи надзвичайно тонкі, як це часто буває в злих людей. Шкіра на пальцях видавалася згрубілою та шорсткою. Так, ніби він жив з якоїсь ремісничої професії. Ще з першої нашої зустрічі в мене виникла до нього якась антипатія. Цікаво, як до нього ставляться колеги?

Ярик мені сподобався більше. Вираз обличчя мав добріший, хоч і виглядав не менш грізно, ніж його напарник. На зріст він був однозначно нижчим за Малашка. Ярик (Як же його прізвище? Геть забув відразу після представлення) мав немісцеву засмагу. Очевидно, недавно повернувся з відпочинку на морі. На безіменному пальці правої руки виднівся слід від обручки. Отже, має сім’ю. Одяг на ньому сидів більш акуратно, ніж на Малашкові. Та й виглядав він свіжішим. Так, він однозначно має дружину, на відміну від Малашка: у цього одяг ніби й чистий, а проте не такий охайний. Він, скоріше за все, розлучений.

Щодо Федюкевича, то кілька разів я бачив його в школі разом із Лізою. У неї є два дуже проблемні учні, які вже навіть побували в колонії для неповнолітніх. Ми з дільничним ніколи не спілкувалися, тож познайомилися по-справжньому тільки сьогодні. Він був молодшим за своїх колег, виглядаючи роки на тридцять три. Більш мирний на вигляд, сухоребрий. Зі слів Лізи, роботу свою любив і виконував досить непогано. Щоправда, кохана підозрювала, що він уже з радістю б її кинув, адже не раз скаржився на малу зарплатню. А дітей же якось потрібно годувати, і на ноги ставити теж.

Роздивившись своїх нових знайомих, я звернув погляд до вікна. Надворі було, як завжди, похмуро, тому нам довелося ввімкнути світло. Хоча це особливо не допомогло: дві лампочки з п’яти перегоріли несподівано одна за одною. Довелося сидіти в напівтемній кімнаті. Звісно, настрою це нікому не додало.

Катя все ще перебувала в себе. Вона й до цього часу відмовлялася спілкуватися із сестрою. Та ми з Лізою з цього приводу лише раділи: нам не хотілося, щоб мала знала всі подробиці справи. По-перше, щоб не налякати дівчину. По-друге, вона була надто балакучою, їй ніколи не можна було довірити жодної таємниці.

У всіх нас був досить серйозний і занепокоєний вигляд. Справа здавалася надто заплутаною. Більше того, виявилося, що Ліза була знайома з убитою: жінка колись давала Каті уроки музики, та через занадто вередливий характер Катерини наставниця та учениця неодноразово сварилися. Навчання тривало недовго. Убивство знайомої людини справило на Лізу ще більш жахливе враження.

Отож ми вирішили поділитися одне з одним тим, що знали. Ліза та я розповіли про те, як Катя бачила того підозрілого типа, і про таємничий дзвінок у двері відразу після того, як Ліза поїхала зі мною до лікарні.

— Усе повністю вказує