Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

на ліжку, тримав у руках гітару і з романтичним виразом обличчя щось співав, мабуть, про кохання. Зараз ошелешено вирячився на Чета. Той показав, щоб полковник мовчав. Повалив офіцера, зв’язав, засунув кляп до рота. Потім забрав два парабелуми, німця прив’язав зі спини до себе. Вже йшов, коли побачив гітару. Повернувся, узяв її, покрутив у руках, бренькнув по струнах. Гітара йому сподобалася. Прихопив із собою, вийшов з хати і зіштовхнувся з двома солдатами, які прийшли змінювати караул і не розуміли, куди поділися їх товариші. Солдати дивилися на Чета, у якого за спиною був полковник, а в руках гітара. Руки їхні потягнулися до гвинтівок. Чет підкинув гітару вгору, вихопив парабелуми з-за поясу. Два постріли. Солдати впали, встигнувши лише схопитися за гвинтівки, а Чет же повернув пістолети за пояс і підхопив гітару, поки вона не впала. Побіг з трофеями до лісу. У німців почалася тривога. Солдати вибігали з хат, а Єрофеєв поливав їх з кулемета, прикриваючи Чета, поки той не забіг за дерева. Потім Андрій відступив сам.

— Кидай гітару! Кидай гітару! — кричав Єрофеєв, коли бігли лісом. Але Чет його не слухав, міцно тримав музичний інструмент, хоча з ним і важко було бігти лісом, а гілки били по струнах, видаючи чудернацькі звуки. Позаду чутно було постріли і крики німців. — Нам ще фронт переходити! Кидай!

Уже вночі плазували полем, на одному краю якого стояли німці, а на другому — російська армія. Єрофеєв тягнув на собі полковника, а Чет — гітару. Іноді полем починав бігати промінь прожектора. Тоді зупинялися, застигали, втискуючись у землю. Чекали, поки прожектор пройде, і повзли далі.

— Пане полковнику, завдання виконане! Дозвольте передати полоненого! — доповіли вже в штабі полковника Шемаханського.

— Ну орли! Змогли! Полковника! — Шемаханський аж підстрибував на місці, коли загледів Четів трофей. — А це що у тебе?

— Гітара.

— Де взяв?

— У німців. Сподобалася. Так грає красиво!

— От, Загорулько! За це я тебе і люблю! Що розумієш ти красу! Молодець! — Полковник підбіг до Чета і міцно його обійняв. — Георгія тобі не поверну, але від покарання звільняю.

— Радий старатися! — тупнув Чет. — Георгія я ще зароблю!

— Ось у цьому я не сумніваюся, — кивнув Шемаханський.

— І заробив же! — це Єрофеєв уже в хаті розповідав про подвиги товариша комісару. Налив собі та Ліберману спирту з фляги. — Аж два Георгія заробив! Один за те, що ми великий наступ німців зупинили. Не просто наступ, а наступ трупів!

— Це як? — здивувався комісар.

— А так. Німці якось навчилися мертвих із землі піднімати і спрямовувати в останній бій. Там треба було спеціальним газом тіла обробляти, вони піднімалися та ішли в атаку.

— Андрію, більше не пий, досить! — строго сказав Ліберман.

— Борю, та я тобі правду кажу! На власні ж очі це бачив! І з нами ж тоді був Іван Карпович Підіпригора.

— Це той сищик?

— Так, найкращий сищик імперії! — закивав радісно Єрофеєв. — Хороший мужик!

— Імперіалістичний поплічник! Він же в охранці київській служив!

— Ну, я теж в імператорській армії служив і царю присягав, але то ж коли було. А Іван Карпович…

— Та хай йому грець, тому сищику. То, кажеш, трупи оживляли? — перепитав комісар, і очі в нього загорілися.

— Так. Десятки тисяч звезли в одне місце з усього фронту, обробили газом і вони посунули вперед. Насправді ці мертві, їх Іван Карпович трупаками називав, то вони так собі солдати. Ходять неквапливо, стріляти прицільно не можуть, наказів не розуміють. Ідуть собі прямо, і все. Але коли їх багато, то не зупинити, бо ж кулі їх не беруть.

— Як не беруть?

— А так! Ти по них з кулемета січеш, а вони сунуть вперед. Кулі через тіло пролітають, і все. Хіба що кулями навпіл перерубаєш, тоді труп упаде. І багнетом його не зупиниш, бо не помічає він твій багнет! Ти його на багнет, а він далі на тебе лізе. Тільки якщо голову відтяти або ноги, так можна було зупинити цих негідників. І ніяк інакше! І нехай би один чи десять, а їх же тисячі, сотні тисяч. У них на дорозі полк був, так змели полк і не помітили! Але ми їх зупинили. Іван Карпович придумав як! Якби не ми, німці б Петроград тоді взяли!

— Ти, Андрію, цим дуже не хвалися. Бо ж чим раніше царська влада війну б програла, тим швидше б революція почалася. А ти, виходить, царя захищав! — докірливо сказав комісар.

— Та, Боря, я ж тоді не знав ані про революцію, ані про комунізм. Просто воював, думав, що за Вітчизну.

— Я розумію, — кивнув Ліберман. — А отой газ, яким німці мерців в атаку піднімали, його не залишилося?

— Ні, Іван Карпович все знищив. І газ, і вчених, які його розробляли, і обладнання все.

— Як знищив? — скривився Ліберман. — Для чого?

— Сказав, що диявольська вигадка і проти Бога злочин, бо мертвим спокій треба давати. Ну, щоб ніхто більше не скористався тим газом, він все і знищив. Його генерали лаяли, до тюрми обіцяли посадити, бо самі ж хотіли проти німців скористатися. Але Іван Карпович не злякався. Так нам і казав, що його лаятимуть, але знищив, бо не можна людям деякі речі в руки давати. Слабка людина і на погане швидка. Так він казав.

— Дурень твій Іван Карпович. Справжній реакційний дурень! — строго сказав Ліберман. —