Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

Уявляєш, як би нам нині той газ у нагоді став? Та якщо б ми могли мертвих підняти і в наступ кинути, так одразу б всіх ворогів революції знищили!

— Недобре це якось, мерців з могил піднімати, — засумнівався Єрофеєв.

— Недобре справу революції не захистити. А все, що революції на користь, то добре і дозволено! Ми вже про це з тобою говорили, Андрію!

— Так, говорили, — кивнув комполку.

— А де тепер той Іван Карпович? Треба ним зайнятися.

— Як зайнятися? — здивувався Єрофеєв.

— А так, що арештувати, допитати. Він — хитрий лис, може, таки залишив або зразок газу, або рецепт його виготовлення. Дам телеграму до Москви, нехай розшукують. — Ліберман зробив запис у нотатнику. — А ти продовжуй про Чета того.

— Та що продовжувати. Шибайголова він був страшний! Добре ми воювали, могли і до унтер-офіцера дослужитися, якби не поведінка Четова. Бо завжди встрявав він, куди не треба. Потім мене поранили, я під Петербургом лікувався. А там революція, два роки його не бачив.

— І як знову зустрілися? — спитав Ліберман.

— Та випадково. Я з позицій повертався, без охорони, а тут банда дезертирів наскочила. Вбили б гади! — Єрофеєв аж головою закрутив.

Згадав, як мчав полем, а за ним летів десяток вершників. Єрофеєв стріляв по них з револьвера, кількох збив, але набої закінчилися. Гнав далі, коли під ним убили коня. Комполку вчасно зістрибнув, покотився землею, підвівся, вихопив шаблю і чекав вершників, які стрімко наближалися. Здається, що йому вже було не врятуватися. І він сам це добре розумів, дратувався, що ось так задурно загине від рук якихось босяків, коли стільки ще треба зробити для перемоги революції! Спересердя сік шаблею повітря. Загинути не боявся, але хотів загинути за революцію, а неабияк. Тьху! Прийняти смерть від якихось дезертирів, яким тільки і треба, що чоботи з трупа зняти!

— Нумо наближайтеся! Ось я! — кричав Єрофеєв і різав шаблею повітря. Вершники стишили хід і брали його у кільце. Ні, не будуть вони з ним битися на шаблях, просто пристрелять з безпечної відстані, заберуть зброю, чоботи, перевірять кишені. Вони задоволено посміхалися, бачили, що нікуди він від них не дінеться. Зненацька пролунали постріли, такі влучні, що всі дезертири, один за одним, попадали з коней, наче перестиглі яблука на вітрі. Останній докотився по землі майже до ніг Єрофеєва. Комполку здивовано озирнувся. Побачив на сусідньому горбочку вершника з гвинтівкою. Вершник з’їхав униз.

— Привіт, Андрюхо! — сказав несподіваний рятувальник. Єрофеєв придивився і впізнав Чета.

— Чете, ти! Друже, як ти тут опинився?

— Та повз проїздив. Бачу — вбивають. Придивився — тебе. Дай, думаю, втручуся, хороша ж людина!

— Братуха! — Єрофеєв побіг до Чета, той зістрибнув з коня, обіймалися, цілувалися. — Ну ти вчасно! Думав, що все, гаплик мені! Спікся Андрюха Єрофеєв! І ганебно ж як! Від якихось дезертирів загинути! А тут ти! Ну що, брате, ходімо разом революцію робити! — сказав Єрофеєв і поплескав товариша по плечу.

— Куди? — здивувався Чет.

— Революцію! Воювати за всесвітнє братство! Комунізм! — аж закричав Єрофеєв. — Ходімо! Нам такі бійці ой як потрібні!

— Та ні, в мене хутір, — закрутив головою Чет.

— Який хутір, Чете? Звідки в тебе хутір? — здивувався комполку.

— Та так, пригріла жіночка одна.

— Тьху, жіночка! Тут такі справи робляться, а ти — жіночка! Тут світова революція! Ми історію робимо! Точніше, закінчуємо! Бо як установимо комунізм, то не буде більше історії, а тільки щастя! Суцільне, для всіх щастя! А ти — хутір, хутір! Поїхали зі мною! Революції такі бійці, як ти, конче потрібні! З такими бійцями ми хоч кого переможемо! І ти задніх не пастимеш! Це раніше ти мужик був, ніхто! А тепер ти командиром можеш стати. Я он — комполку! І ти станеш! Бо ж боєць добрий, досвід маєш! — Єрофеєв ще раз обійняв Чета. — Ходімо!

— Та ні.

— Як ні? Чете, ти ж наша людина! Сирота, з селян! Ти ж у перших лавах боротьби мусиш бути! За справедливість і всесвітнє щастя робочих та селян воювати! Революція ж! Рівність, братерство! Дивовижна штука! Поїхали!

— Андрію, та мені і вдома добре. Не хочу.

— Ти, мабуть, не розумієш! Це ж комунізм! Це ж як рай, тільки для трудящих! Це ж для нас! Невже до раю не хочеш?

— Ні. Хіба мені до раю можна? — здивувався Чет. — Я людей вбивав.

— Так то у попівський рай не можна, якщо убивав! А в наш, в комуністичний рай, якщо ти воював за радянську владу, за перемогу революції, за молоду республіку, то навіть краще, що вбивав ворогів! Обов’язково в комуністичний рай потрапиш, де з хлібом сіллю зустрічатиме тебе сама Роза Люксембург, славетна революціонерка!

Поки Єрофеєв агітував, Чет збирав у вбитих дезертирів гвинтівки і Торби зі здобиччю. І коней збирав, в’язав уряд. Єрофеєв із сумом на нього подивився.

— Може, таки передумаєш, Чете? Правильна ж справа! Для людей! Для народу! Для тебе і для мене! Хіба можна осторонь бути, коли революція? Це ж раз у житті трапляється! Якщо пощастить! Ходімо з нами, Чете, ходімо!

— Ні. Бувай, Андрюхо. Радий був тебе побачите, але не моя справа оця революція.

Чет застрибнув на коня та поїхав геть.

— Так і не пішов до нас служити! Не зрозумів він революцію, не відчув, — зітхнув Єрофеєв. — Хоча ж кому, як