Владислав Валерійович Івченко - Одного разу на Дикому Сході

мене, — запросила дівчина, яка вже розповіла, що працює покоївкою у багатих людей.

— А панна не лаятиме?

— Панна тільки зрадіє, — посміхнулася дівчина. — І товариша свого бери, — вона кивнула в бік Че’га.

Чого б і ні? Радо пішли і невдовзі вже були у великому будинку, радше палаці. Там зустріла їх красива, чорноволоса жінка в аж занадто відкритій сукні. Пили солодке вино, їли фрукти, деяких Андрій і назв не знав. Потім Єрофеєв з покоївкою попрямували до кухні, а Чет із пані до її спальні на другому поверсі.

Єрофеєв вже кохався зі служницею, коли почув нагорі крики та постріли.

— Пан прийшов! — злякалася покоївка, але солдата не відпустила. — Ні, ще!

Ледь Єрофеєв вирвався з палких обіймів, побіг сходами нагору. Там побачив чоловіка в офіцерській формі, який валявся на підлозі та плакав. З носу його юшила кров. Чет голяка стояв біля стіни, тримав ногу на револьвері.

— Уявляєш! На самому цікавому увірвався! — зареготав Чет. Пані сиділа на ліжку і не виглядала дуже вже засмученою тим, що відбувалося. З презирством дивилася на чоловіка, який стукав кулаком по підлозі і плакав, наче гімназистка. Зі сліз та крові утворилася ціла калюжка.

Потім приїхала поліція, викликана сусідами. Невдовзі Єрофеєв і Чет опинилися у тюремній камері. Лежали на нарах в одних кальсонах, вошей били.

— Так що, розстріляють нас? — спитав Єрофеєв. Спокійно так, наче просто цікавився, котра година.

— Та бозна, — відповів Чет з тим же градусом зацікавленості.

Відчинилися двері і до камери зайшов полковник Шемаханський. Вже у віці, але бравий, починав службу ще на останній турецькій війні, повоював у Туркестані і в Порт-Артурі. З перченим характером офіцер, он вуса як стирчать, очі ледь блискавками не кидаються.

— Ну орли! Ну орли! Ну не можете без пригод! — загримів він, але за роздратуванням можна було помітити і захват.

— Так точно, пане полковнику! — відповіли обидва бійці, що зістрибнули з нар, стали струнко, як того вимагав статут.

— А знаєте, що за законами військового часу я вас розстріляти мушу! — гнівно спитав полковник.

— Так точно! — відповіли у два голоси, урочисто.

— Що — так точно? А воювати тоді кому? Коли таких орлів самому розстрілювати, то з ким же тоді тевтонів бити? — забідкався полковник.

— Пане полковнику, дозвольте спокутувати провину в бою, — сказав Чет.

— Якому бою? Стоїть фронт! Ані ми вперед не ідемо, ані німець!

— Тоді треба дізнатися, що готують. Полоненого треба узяти, — запропонував Чет.

— Ага, ми приведемо, — приєднався Єрофеєв.

Полковник подивився на них. Прискіпливо так. Хитнув головою, наче не дуже то довіряв.

— Ох, орли! Тільки без голови зовсім! Офіцера вдарити! Та ще в його будинку! Та ще ця історія з його дружиною! Ну наче навмисно усе якомога гірше робили! Ох!

— Офіцера і приведемо. Полковника німецького, — пообіцяв Чет.

— Полковника? — здивувався полковник Шемаханський.

— Полковника, — підтвердив Єрофеєв.

— А, була не була! — махнув офіцер рукою. — Тільки дивіться, без полковника німецького краще не повертайтеся! Одразу під розстріл підете! Зрозуміли?

— Слухаємося, пане полковнику!

І ось вже Чет та Єрофеєв повзли кущами. Минають німецькі позиції, залізли у лісок в тилу, там сіли перекурити.

— Ну і де ми полковника візьмемо? — спитав Єрофеєв.

— Та пошукати треба, — відповів Чет.

— Ох ти і бовдур! Спочатку до пані поліз, тепер ось німецького полковника пообіцяв! Зовсім ні про що не думаєш!

— Багато думати — голова боліти буде. Ходімо, — сказав Чет.

За деякий час вони вже лежали у кущах і роздивлялися у бінокль якусь німецьку військову частину, що розташувалася у селі.

— То полковник? — спитав Чет і передав бінокль товаришу, який подивився на німецького офіцера, який виходив з екіпажа.

— Полковник, — кивнув Єрофеєв. — Тільки там же рота солдат і кулемет!

— О! — Чет підняв догори палець, посміхнувся. — І кулемет! — поплазував у бік німців.

— Куди ти? Скажи хоч, що задумав! — зашепотів невдоволений Єрофеєв, але Чет не відповів. — Оце ще чортяка! — Єрофеєв поліз за товаришем.

Потроху вже сутеніло. Чет підкрався впритул до кулемета, який був установлений на вишці, звідки зручно було обстрілювати околиці. Біля кулемета стояв черговий. Чет вийняв ніж і почав крякати, наче качка. Німець виглянув з вишки, бо не чекав качки під собою. Чет кинув ножа, який встромився у горло вартового. Німець захрипів, перевалився через поручні й оклунком упав униз. Чет підхопив його і тихенько поклав на землю. Показав Єрофеєву, щоб той ліз до кулемета. Сам крадькома побіг до великої селянської хати, в яку зайшов полковник. На вході там чергували два солдати. Чет кинув шматок землі, який підібрав. Шматок гепнувся позаду, вартові озирнулися, а Чет вже був біля одного. Скрутив йому шию, наче курчаті, а другому приставив палець до спини. Німець підняв руки. Чет зняв з нього металеву каску і вдарив нею ж по потилиці. Німець впав. Чет обережно затягнув обох непритомних солдат у сіни. Полковник, мабуть, почув шум, щось спитав німецькою. Чет не відповів. Почув музику. Прислухався, закивав головою, мабуть, музика йому сподобалася.

Увірвався до кімнати. А там полковник сидів в одних кальсонах