Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

— Хай святиться воля Твоя, Господи, — шепочуть в’янучі уста. — Ти хотів спасти мене… порятувати душу… визволити з тенет грішного кохання, зі злочинного зв’язку з аріанином… Справедливо Ти вчинив, Господи, і справедливою карою було все, що Ти потім зволив зіслати на мене, але… занадто болісним це було!..

І от ні воля, ні побожність не можуть стримати сліз жалю, болю та сорому, які потоком котяться від спогаду про жахіття десятилітньої давнини.

У гарне вересневе надвечір’я король Атаульф пішов утрьох з двома парубками-пахолками до стайні оглянути коней, отриманих як покірний дарунок від муніципію міста Барсінони. І саме тоді підкуплений ненависним родом Сара підлий скритовбивця, пахолок Доббій — вдарив ззаду короля ножем у бік. Тоді вдруге і втретє. Скільки ж разів застерігала Плацидія мужа: стережися гадючого племені Сара — а він не слухав, не вірив, сміявся… А от тепер сарового брата Сігеріха воїни підіймають на щитах: слава новому королю готів!… слава тому, що не бажає миру з римлянами… що, як Аларіх, поведе нас на Італію, на Рому!… Сігеріх вривається до королівського дому, з диким радісним воланням вириває з обіймів єпископа Зігесара пасербів Плацидії та жорстоко вбиває їх у неї на очах… а потім саму її виганяє на вулицю… б’є, зриває шати… одягнену в шмаття прив’язує до свого коня і поганяє батогом… Як же тяжко, хоч і справедливо карав її Господь Христос за грішне кохання до єретика!

Під тягарем болючих споминів камінно падала на зів’ялі груди форемна феодосіанська голівка, майже торкаючись розпаленим обличчям байдужих аркушів погачкованих різнобарвними викрутасами літер. Золоті, червоні, сині й чорні знаки танцюють і стрибають перед бездумно втупленими в них очима, — а раптом зупиняються, поквапом збігаються громадами докупи і слухняно шикуються в ряд, вітаючи Августу не голосним покликом, як се зробила б шеренга жовнірів, а спокійним німим обезсмертненням подій, згадка про які викликає на її вустах посмішку тріумфу, гордості та цілковитого задоволення. Сталося так, як повинно бути! Горе можним, на яких Господь Небес здійме свою караючу правицю, але стократно горе тим, що необачно візьмуть на себе роль знаряддя Божої помсти великим цього світу! Немає нікого, хто б зумів безкарно здійняти блюзнірчу руку на маєстат цісарської крові, самим Христом освячений; сам же Христос і звалить його, стратить, знищить, тільки-но перестане бути Йому потрібним як знаряддя кари й покути. Хіба ж не стратили Сігеріха?… За сім днів закінчилась ганьба та мука Плацидії — місце Сігеріха зайняв кревний Атаульфа, який оточив королівську вдову, цісарську сестру, всіма належними їй почестями, а невдовзі одіслав до Італії. Смагле обличчя з виразом нехоті відсувається від книжки, хоч би вона безкінечно перегортала таблички кодексу, хоч би тисячі разів пробігала жадібним оком незліченні ряди літер, ні разу не знайде вже далі майстерно виписаного імені: Атаульф. Зате все частіше повторюється Констанцій з усе новим прикметником: illustris, gloriosissimus. fortissimus Defensor Imperia, Victor, invictus, pius, Dux Ducum, Consul..

Констанцій!

Попри всю свою повагу до священничого стану, Галла Плацидія не може стримати посмішки, що тиснеться їй на губи, іронічної, але заодно повної розуміння: як же сі святі мужі, Христові слуги, геть не знаються на справах кохання! Та ця посмішка швидко поступається гнівному і погордливому морщенню брів, — вона згадала попередні розділи… Неправда, неправда! Бреше Орозій, коли пише, що Атаульф побрався з нею, аби сплодити сина з донькою Феодосія… сина, якого він пізніше звів би на престол Августів, щоб самовладно правити замість нього усім світом… Неправда — се не Атаульф, вона мріяла про бягряницю для їхнього сина, а він лише скорявся її волі. Милішим од влади було для нього сидіти біля її ніг і казати про своє до неї кохання… І хіба ж він не казав їй у хвилини захвату, що досить Плацидії запрагнути — і він покине Галлію… виведе свій народ поза кордони імперії та піде здобувати для неї нову державу в диких гіперборейських краях — втричі розлогішу і гарнішу од римської! Досить їй запрагнути…

Або ж та війна? Саме це викликало посмішку в неї на вустах: цілковите нерозуміння Орозієм того, що затяті змагання, які вели між собою Атаульф і Констанцій, довгі чотири роки вогнем і мечем нищачи Галлію, — велися за неї! Але святий пресвітер нічого про це не знає, нічого не помітив, не збагнув…

Колись, задовго ще перед ограбуванням Риму Аларіхом, трапилося так, що, повертаючись із церкви з почтом служебних дів, виснажена постом і всенощною молитвою молоденька Плацидія раптом осунулася, зомліла, на кам’яну підлогу. Дівчата з переляку розгубилися і невідомо, скільки б вона пролежала безтямно, якби не прийшов їй на допомогу молодий жовнір, що саме стояв на варті поблизу місця випадку. Опритомнівши, Плацидія визнала за належне і відповідне її гідності подякувати жовнірові, з відзнак якого зрозуміла, що він зовсім недавно покинув школу протекторів[28] і невдовзі має отримати ступінь трибуна. Приглянулася до нього: мав велику голову, надто велику для чоловіка його зросту й постави; чоло дуже високе, опукле; очі трохи занадто круглі, наче совині, і великий яструбиний ніс.

— Як ти звешся? — ласкаво спитала.

— Констанцій, о найшляхетніша.

Вона здивувалася.

— Достойне ім’я… аж занадто…

Він посміхнувся, не розхиляючи дуже зціплених тонких губ.

— З якого народу походиш?

Вона задала це питання знічев’я: відразу впадало в очі, що цей жовнір не належить до жодного варварського племені. Його це, очевидячки, зачепило, бо він ледь зморщив чорні брови і холодно відповів:

— Я римлянин, як і ти, о найшляхетніша.

— Звідки ж ти родом?

— З міста Наїссус в Іллірії[29].

— Як я маю тебе нагородити, Констанцію з Наїссусу?

І тоді з вуст іллірійського жовніра впало блюзнірство: тихо, тихо, щоб жодна служниця не почула, шепнув, усміхаючись:

— Я давно кохаю тебе, найдостойніша… Прагнув би колись з тобою побратися.

Вона вся аж посиніла. Не знала, чи вдарити його по цьому нахабному… такому гордому, такому римському обличчі… чи, може, підкликати євнухів, які саме підходили, чи поскаржитись брату-імператору?… Якусь мить стояла без руху, задихаючись од люті та шалу; зненацька відвернулася і відійшла, навіть не глянувши на зухвальця.

Тоді-то один-єдиний раз у своєму житті Галла Плацидія принесла Христові жертву зі своєї ображеної гордості та