Теодор Парницький - Аецій, останній римлянин

— Життя — це полювання, Карпіліоне, синочку мій… безперервне безжальне полювання. Якщо сам не будеш мисливцем, то інші тебе вполюють, зацькують, загризуть… То краще самому полювати і самому цькувати, кусати, душити… Будь завжди готовим до полювання… завжди сильним… завжди пильним, диким, безжальним… Нікому не дозволь вирвати у тебе перемогу, бо це — смерть. А перемога це радість, сп’яніння, щастя… Завжди перемагай.

Історія потребуватиме цілих п’ятнадцяти століть, щоб знову дістатися (аж тепер… саме тепер: на твій і мій погляд, читачу!) епохи такої ж великої, такої ж переломної і вагітної настільки ж важливими наслідками, як та, коли з тріском і грюкотом розпадалася римська імперія та pax romana, ховаючи під своїми руїнами весь античний світ і його душу, яких не могло вже порятувати сильнодіюче впорскування нового чудотворного ліку — християнства. П’ятнадцять віків — це тисячу п’ятсот літ по триста шістдесят п’ять двадцятичотирьохгодинних днів кожен! А кожна година — це три тисячі шістсот секунд і стільки ж ударів людського серця, і стільки ж тихих ударів годинника Історії! Найглибші духи, найбільші серця і наймогутніші уми тих днів — таких віддалених від нас, а так схожих на наші — чудово розуміли значущість і важливу історичну роль своєї епохи: нерідко, нічого вже не сподіваючись для себе й світу чи, навпаки, сподіваючись аж надто багато, при тому таких речей, яких минулі часи неспроможні були дати — не шкодуючи, присвячували довгі десятиріччя життя на те, щоб збагнути суть, сенс і мету змін та переломів, які наступали. Однак гарна, хоч не надто вже молода жінка, що п’янкої майської ночі року чотириста двадцять п’ятого (себто, як сама звикла лічити, — п’ять тисяч дев’ятсот тридцять третього від створення світу Богом Отцем) сиділа у бібліотеці єпископського дому в Аквілеї, схилена над товстими томами, — здавалося, зовсім не цікавилася суттю, сенсом і метою великих переломних, навіки значущих справ, хоча й сама була rerum gestarum magna pars fuit. І, хоча з кодексів гучно волали до неї найглибші, найблискучіші, найоригінальніші думки епохи; хоча на їхніх аркушах вели титанічну битву спатарії та скутарії[25] Царства Божого з когортами слуг Царства Темряви; хоча — як горду римлянку й побожну християнку водночас — мусили б її зайняти розважання, чому Бог, що Йому вона поклоняється, бажає, аби діялося саме так… щоб була віддана на зганьблення й поразки Рома, велика, могутня, недосяжна ворогам упродовж сторіч, спільна вітчизна її самої та всіх цих письменників, — зараз її геть не обходили ні вражаючі історіософські та літературні конструкції, ні релігійні інтерпретації духу історії. Натомість вона жадібно поглинала ті сторінки «Historiarum adversus paganos» Павла Орозія, на яких знаходила каліграфічно виписане своє власне ім’я або ж два чоловічих імені: одне римське, славне, опромінене ореолом величі… друге трудне, майже смішне, варварське, але їй стократ дорожче того першого. Коли після довгого перевертання табличок кодексу врешті знаходила якесь із цих трьох імен — її серце сильніше й різкіше билося, а ледь витрішкуваті очі затуманювались.

Інколи щось у книжці її лютило, — тоді вона відкидала назад зграбну темну голівку і, постукуючи довгими, звуженими до нігтів пальцями у барвисті викрутаси літер, сичала крізь зціплені зуби:

— Бреше… бреше… цього не було.

Потім зненацька замовкала і, не думаючи вже про книжку, жадібним вухом ловила з-поза пурпурової завіси глибоке, рівне, здорове дихання двох дітей, що спали в сусідньому кубікулі. Легко відрізняла тихіше й повільніше дихання старшої дівчинки від трохи швидшого, голоснішого і раз-у-раз переходячого у зворушливе посопування дихання шестирічного Плацидія Валентиніана, найшляхетнішого цісаря об’єднаної римської імперії, який, зовсім не переймаючись своєю величчю, бачить солодкі сни про гонитву за гарними білими котиками по заповненій натовпом Константинопольській Месі.

Через верхній отвір до бібліотеки почала втискатися сірість досвітку. Пахка майська ніч йшла до кінця — перша ніч одпочинку та переможного розслаблення, усе-таки проведена Августою Галлою Плацидією так само безсонно, як і попередні ночі, повні зусиль, тривог, боротьби і гарячкової праці. Швидко пропливли години, які вона ділила між материнською любов’ю і рійним світом спогадів, що — неочікувані, некликані, — барвистим хороводом випірнули з-поміж аркушів товстих книг Орозія і аж до світанку наповнювали бібліотеку, юрбою пхалися до голови і серця, спазмами хапали за горлянку і витискали сльози з чорних, ледь витрішкуватих очей. А всі жили власним буйним живим життям часів і людей, яких немає… від яких не зосталося нічого, крім двох — соромливо схованих — білих волосків над скронями і кольорових слідів у книзі іспанського пресвітера.

Деякі з цих спогадів, зухвало понурі й немилосердно болісні, покривають гарячою хвилею рум’янцю смагляві, вже прив’ядаючі щоки: от іде вона — сестра цезаря, донька великого Феодосія, — як бранка у свиті найзухвалішого зі зухвалих Аларіха Балта… Лише гаряча любов до Христа, якого вона боялася образити, не дозволила їй кинутися на меч. Щоправда, ця прилюдна ганьба тривала недовго: одразу ж за Саларійськими ворітьми її з пошаною посадили до щільно закритого повозу і сам Атаульф, королівський шуряк, стежив, щоб ніяк не порушено шаноби, належної її гідності та непорочності.

Атаульф…

Це дивне, дике, варварське ім’я звучить як найгарніша музика… Вже не тільки щоки, а все обличчя, вуха й шию заливають палкі рум’янці… соромливі… дівочі… наче вона не була двічі вдовою і матір’ю двох дітей…

Як же се трапилось, що горда римлянка, донька і сестра вічних Августів, внучка Валентиніана Першого, згодилася побратися з готським ріксом, напівдиким варваром?… Воістину чудо із чудес. Наче це зовсім недавно було, встає перед її очима картина весільної учти в домі Інгена в Нарбоні: вона вся в білому сидить обіч вирядженого у королівські шати Атаульфа… Довкола бенкетарі — готи й римляни… Аттал, колишній узурпатор, колишній блазень у багряниці та діадемі, нікчемне знаряддя в руках зухвалого Аларіха — співає епіталаму… Чудо! Чудо!

Але ще більшим чудом було таке — тільки-но королівський муж-варвар простяг до неї могутні ніжні руки, як вона геть забула, що він аріанин, єретик, приречений на пекельний вогонь, і з розкішшю зливалася з ним у грішному коханні, хоч і подружньому, а все ж заплямованому різницею вір.

Тому й розгнівався на неї Христос, видно, мало йому було того, що вона босоніж ходила по гострій гальці, цілу ніч клячала на