Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

хатах та дворах або й у заможніших знатних поселян чи вдів та вдівців. Індиків, курей, гусей, качок, ростять малі й старі і в такій кількості, що ліку їм немає.

Розвелося у цих селах досить уже і крамниць та яток, особливо в Капулівці, стараннями і коштами колишнього невгамовного Іцика, а тепер Яцька Притули, що вернув із війни з культею замість руки. Меткий і доскочний вдався отой Яцько Притула — із нічого робить диво. Що б і робили тут без нього селищани, особливо шинкарі та шинкарки? Через нього та його спідручних капулівчани мають досить не лише краму, а й оздоб та начинків. Є в нього в'язані хатні постоли-виступці та капці, шкарпети, кожухи й домоткані сукна, юхтові взуванки, добротні свити, кунтуші, чумарки, опанчі та навіть підбиті дорогими хутрами жупани, бо звіра ж того повсюдно тут — хоч гать гати. А риболовні та прядивні вечорничні вспольщини яким додатком зисків для людності тут стали, а човнярі та ковалі скільки дають діла! Зледащіти тут нікому і не заманеться.

Щоправда, тяжко працюють люди, а чоловіки тепер ніколи не розлучаються з мушкетами, шаблями, луками, косами і накісниками, арканами та іншим боронним начинням, хоч і милує їх Бог та Січ уже чималий час від ушкальського людоловства. Відає отим усім у них селищний, також однорукий січовик Панько Книш, який постійно вправляє в оружній штуці хлопчаків, пильнує за справністю бекетів і вартуванням на них селян, призначуваних із чоловіків почергово. Правда, часом і жінки вартують із вовкувато-злючими псами, підміняючи своїх мужів, якщо вміють викресати вогонь і розпалити трута. А яка жінка-козачка того не вміє?..

У Капулівці вітчим Івана Сірка Корній Слимаченко і його мати Домна ще на початку літа поховали старого Вустима Капулу. За рішенням селищної громади, ховали старого всім селом. Посеред цвинтаря не горбик насипали, як звичайно, а цілу гірку і хреста поставили — дубового, найвищого, ще й дашок над ним з оградиною нап'яли як ні в кого. І все це не тому тільки, що Корній був у селищі війтом, а з пошани до покійного як першопоселенця Капулівки.

Отож живуть тепер Корній і Домна у великій двополовинній хаті. Живуть і чекають до себе з Мерефи невістку Софію з онуками: Петриком і Романом та Марійкою і Яринкою, як і сваху Мотрю, а ті не приїжджають, скільки не переказували їм запрошень через людей. Неблизька сюди дорога, ой неблизька! Та й господарство ж, як чули вони, у сина Івана чимале і в свахи з Даньком, вважай, не менше, хоча є й інші догадки — нелади якісь там: син їхній буває в Мерефі лише як гість, та й тільки...

Одна відрада і втіха для них — старий Лука Нечит і Текля, Іванів батько Дмитро та мачуха Ївга, а по виїзді до Хмельницького Максима і Нестора — ще ота «півдівка в піддівці», як назвав зведену сестру Настку жартома Сірко. Шкода лише, що вшнипилася дівчина в науку і бігає як навіжена в дяківку, а так до чого ж миле дівча росте — і відповідних слів не підшукаєш.

А ще ж помічне всім та проворне: і сапати городину допомагала Домні, і стригти овечок приходила, і долівку кізяками мастила, і плоскінь брати та просо жати навідувалася. А що ту худобу, то, вважай, ледь не щодня виганяла на пасовисько, ощаджуючи паніматку Домну і пана війта Корнія яко знаменитих у селищі.

— Нічого не чули-сьте, паніматко, про моїх братчиків: Івана, Максима та Несторка? —ледь переступивши поріг, ще з дверей не раз питає в Домни.— Вбережи їх, Боженьку, одверни від них наглу смертоньку і верни їх додому неушкодженими,— молиться бабиними Теклиними словами, вступивши в хату і хрестячись до ікони.— Вбережи, Боженьку!..

Домна дивиться на неї і завжди чарується від вроди дівочої, яка хоч лише розквітати почала, а вже викреслюється в непересічність. Ховає Домна втіху від того, що її Іван на язиці у дівчини на першому місці. І не тому, що він значно старший, очевидно, а тому, що прив'язана Настка до нього, хоч і зведенця, більше, ніж до рідних Максима та Нестора.

— А мені, паніматко, аж дві цидули оце привіз дядько Андрій Притула, як прибув додому покаліченим,— якось похвалилася дівчина Домні.— Одну з них написав з війни отой козак, що приїжджав часто із Січі до Івана, сотник тепер, Гнат Турлюн, а другу — наш, капулівський, Лаврусь Гук.

— Це ж який Лаврусь, Настко? — робить Домна вигляд, що не пам'ятає хлопця.— Може, отой, що на коні тебе перегнав весною? — пробує вона вколоти дівчину жартівливою глумливістю.

— А то ж який ще! — зашарілася на лиці півдівка.— Ніби ви вже й забули, як він вам дрова ото рубав. Написали обидва, що люблять: і той, і тамтой.

— Так і написали!?

— А чому б же й ні!? Вони мені ще тоді не воднораз говорили по-всякому.

— Губа не дура і в Гната, і в Лавруся,— резюмує господиня.— А ти, мабуть, більше вподобала собі отого сотника?

— Нащо мені сотник? Цур йому, і конопатий та таранкуватий, і старий уже, а Лаврусь лише на тіль-тіль старший за мене, а бравий же, як голуб!

— Який там старий, дитино? — пробує заступитися за Турлюна господиня.— Он тато твій за матінку на скільки старший, а вона ж його любить,— і приязна ревність прокидається в серці Домни до невільної суперниці.

— То ж тато та матінка, паніматко, а ми, теперішні, як рече Лаврусь, по-іншому дивимося. Він мене так кохає, що і під плав піде за мною,— хвалиться дівчина.

— А ти ж його?

— І я його. Коли б лише тих дяблових ляхів