Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

— А старий Гук і Гучиха, про те відають? — догадується Домна, що молодята щось уже собі, мабуть, вирішили.

— А нащо їм про те заздалегідь відати із їхньою «капельою», як каже Лаврусь? Ми з ним побудуємо он на тому острівці, що поряд із водяними свинями, хату. Горба там і під обійстя вистачить, і під город та сіножать буде, і худобу до пасовиська не треба буде гнати та наглядати за нею, і ушкали трикляті нас там не дістануть зненацька серед плавнів. А риби скільки, а дичини всілякої та яєць пташиних весною!..

— А як же ви будете туди добиратися від села? На плотах, чи що?

— Згодом греблю насиплемо, а спершу плотом та човном добиратимемося.

Корній, підслухавши із ванькирчика ту розмову дівчини з Домною, віри не йняв. Зовсім ще дівчисько ж, а вже все обмислило собі, все обдумало, передбачило, як доросле. «Не дай Бог поляже Лаврик, то все життя пропаде у дівчини»,— подумала про себе й Домна, випроводжаючи до ворітні юну гостю.

Дарма й говорити про те, що і батьки Прихідьки — Дмитро та Ївга — не могли навтішатися і слухняною, і неледачою, і кмітливою та весело-привітною донькою, особливо тоді, як обидва хлопці, Максим і Нестор, пішли до Хмельницького. Настка лишилася їм і втіхою та радістю, і сподіванкою та надією на прийдешнє. Дмитро навіть другу половину хати звільнив від полови й сіна, прилаштувавши для того шопу. Опоряджуючи «другу хату», пробив у стінах вікна і вставив у них не слюду, а справжнісіньке скло, а Ївга з донькою та Домною і долівку змазали, і пошпарували та вибілили стелю і стіни, і аж засвітилася від того хата.

Настка жила вже своїм життям. Що б не робила, де б не ходила, з ким би не говорила,— а в душі на денці носила думку про Лавра. Тужні були вечорниці в усіх капулівських дівчат, а в Настки по від'їзді Лавруся вони стали душевним плачем. Отож, співаючи за шитвом, прядінням, чи товченням проса, або й за полінням, вона в уяві бачила лише свого милого.

Часом сили не мала дівчина стримувати в собі тугу за ним, тікала від усіх, щоб наодинці вдосталь виплакатися. І Бога молила, і клялася та звірялася Богоматері, яку носила під грудьми на дукачі, привезеному Лавриком в зимі ще.

Що й казати, полюбила Настка Лавруся самовіддано. Ба, навіть численних його братиків та сестричок, що вбогою «капельою» бігали навіть у холод напівроздягненими, обожнювала. «Плодовитий у них рід, то, може, і ми з Лавриком такими будемо?» — думала потайки про себе. І не сховалося те від підтоптаного вже, із багрово-синім рубцем над витеклим оком Йосипа Гука та теж геть зношеної щорічним приплодом Гучихи. Настка знала, що майбутній її свекор одразу по народженні Лаврика був у ясирі, що викупили його звідти у Валуйках Яцько Притул а, дядько Корній Слимаченко, отець Гнат та її тато Дмитро Прихідько.

Знала, що Йосипиха із усіх сил намагалася наздогнати втрачене в розлуці осімнення, не відстати від решти жінок-односельчан в дітоприношеннях... Ні-ні! Вони із Лавриком, маючи свій решпект, не будуть жити в «капелії», а оселяться окремо! Їм допоможуть і війт Корній, і тато Дмитро, і брати: Іван, Максим та Нестор, не кажучи вже про матір Ївгу та паніматку Домну. Коли б швидше тих дзяблів-ляхів побили до ноги козаки і наголову зігнали геть з України!

Отим і жила тепер Настуся, скніючи всю весну. Ще перед Явдохою поїхали з дому хлопці, а ось уже невзабарі й літо спливе, а Лавруся все немає. Тішилася і полегшувала собі муку розлуки тим, що й інші здорові не прибувають додому. Приходили, правда, в села, поверталися потрохи, але тільки як лабзи-жебраки, каліки: одні ще з тогорічного походу, вилікувані та зцілені бозна-ким у дорозі чи й незцілені, нездорові геть.

Вони ж приносили з собою й вісті всілякі, все більше про вбитих та полеглих, аж лякаючи людей їхньою чисельністю. Переказували дещо і про живих: про Максима навіть та про Нестора, про Івана Сірка і про найдорожчого для Настусі — Лаврика. І вона, Настка, вбираючи в юне серце ті вісті й чутки разом з повесняними пахощами, вірила, захобзована-збуджена, що отой її славний зведенець, Іван Сірко, не дасть на поталу ні своїх братів, ні її Лавруся, а свого джуру, нікому.

Були б у неї крила — лебідкою, голубкою, горличкою, ластівочкою полетіла б до милого хоч на часину. Коли б то можна — вершницею на лошиці Ластці понеслася б до нього. Хіба ж раз вітром летіла верхи, переганяючи і хлопців, отих верещак-лобурів, а не те що дівчат. Вміє вона тепер і з лука поцільно стріляти, навіть добротного сагайдака свого має. Та й не дивно. Севрючани-присічники навчені захищати себе від людоловів, і жінки теж. Таке життя в них!..

Весна капулівчанам судила дорідні і щедрі врожаї: і сходило, і кущилося, і зацвіло все не так, як минулого року, та й дощі перепадали частіші й тепліші, особливо в травні, ніби на замову. А травневі дощі завжди на врожай, як липневі — на збитки...

Хороше у них, спокійно, зелено. Птаство просто під вікнами співає, а соловейки ночами витьохкують так, що душу Настці зате плюють виспівами та трелями. І найбільше отого заливного тьохкання на «їхнім острові», в осокорах. Навмисне вони оселилися там чи випадково? Як наслання якесь!.. Заснути дівчині не дають, кляті. А при безсонні мучить Настку те, що довго доводиться чекати їй любого, бо ж казав, як прощалися перед Явдохою, що хіба на осінь верне, а тепер переказав, що похід затримується, що вони досі сидять у Чигирині і ніби нарочито зволікають іти на ляхів. Горе їй, бо чим пізніше підуть вони в похід, тим довше вертатимуть з походу. Ні, Настка не сумнівалася, що козаки