Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

Настці лише часом було прикро й досадно, що вона вродилася не хлопцем, та й тоді, пам'ятаючи оповідь отця Гната Шульги у церкві про спасительку французів Жанну д'Арк, яка очолила своє військо у війні із бриттами і звільнила батьківщину,— втішала себе тим, що, як трохи ще підросте, вона покаже себе і батькові та матінці, і Лаврикові, що мов маля яке носив її, глузуючи, і братам, які інакше і не називають її, як «мала», і навіть отому зведенцеві-братові, дарма що він тепер полковник і шишка у війську.

Потужно робиться їй раптом, бо дійсність спускає її з неба на землю. «А я ж ще всього не порахувала!» — схоплюється вона і спішить до хати, милуючись попутно перлистими росами, що покрили довкілля, як плащаниці, та незугарною бійкою розбишак-півників посеред двору, що чубилися між курей.

«Хай-но лише прийдуть до нас оті людолови, я їм покажу! Важливо, щоб при тому були і Іван Сірко, насмішник, і Лаврик-хвалько, бо що в тому розуміють брати, голоцюцьки?! Лаврик, звичайно, дещо вже тямить, але тільки й думає про Сулиму, наслухавшись оповідей свого полковника-шишки. Треба і по-татарськи, і по-турецьки вчитися, і про грамоту дбати, як твердить дидаскал Ярош, бо без того людина темна і висотана, як обгорілий вушак»,— обдумує на ходу Настка слова Яроша і засідає за рахівницю, мимоволі обмацуючи теплий дорогий Сірків дарунок на грудях.

А так, найбільшою втіхою і заспокоєнням для дівчини був медальйончик у вигляді чималого срібного дукача на золотому гайталику-ланцюжку, що розкривався, половинячись на завісках, і всередині мав парсуику Божої Матері з малятком. Вона обожнювала його, як оберегу від напасті, боготворила, як ікону, і всечасно носила тепер на грудях.

Якось одразу по Великодню рознеслася Капулівкою вістка-туруса, що в літах підійшлих кравець-сірячник Мина Кривда, який досі жив тихо з бабою Ориною на краю села в Загреблях, п'яним бувши, привселюдно на ярмарчищі знеславив місцеву шинкарку Вівдю Зась, назвавши її повією-пущеницею, а її корчму — замтузом, місцем розпусти. Він же й розбив її скудель і гальбу, дзбанок і келих глиняні, за що та Вівдя потягла суплікуванням його до суду, який мав відбутися ще в неділю по обіді в приміщенні сільської збірні.

Судові справи у всіх селищах Великого Лугу були тоді явищем рідкісним, і в недільний пообід до збірні напхом найшло і своїх, і навколишніх селищан, що марно було й сподіватися на якесь їх розміщення. Отож за наказом війта пана Корнія Слимаченка, селищного наказного сотника Панька Книша і сільського судді та дяка Ригора Квача всі лави і стіл зі збірні були перенесені челяддю на ярмарковий просторий майдан і розміщені між ринковими довгими тесовими столами та лавами крам-базару.

Нема що й казати, із-за такої події старші покинули домівки, а молодь гойдалки, гилки і всілякі недільні гайди й забави. Посунули всі на той суд. Вервечкою пішли туди дівки та парубки, а з ними й Настка.

По якомусь часі, втихомиривши ринкові гуртища, війт оголосив судове слухання, а суддя з лавниками почали допити і дознання «притомного» і «потерпілої» і врешті довели повну провину відповідача, який «по всіх діях, що їх на шинкарку Вівдю Зась зринув, зостає винним, а за всі ущипливі та навітні слова і дії має вибачитись, вернувши Вівді Зась права і достоїнства, належні без усяких ревокацій і при привселюдному вибаченні ще сплатить їй вартість глиняного посуду»...

По чималій контроверсії та привселюдному вибаченні за неподобство обоє тяжбів заявили, що «вони надалі не будуть чинити неужиточних перехвалок і погроз як у словах безчесних, так і в ділах. Коли ж виникне від якоїсь сторони ворожда і посвар або похвальба, то та сторона мусить платити високим уряду і суду талярів сто повинного»...

Зачитаний баритоноголосим лавником рішенець правного шляхетного суду був зрозумілий усім присутнім, вони в ньому брали безпосередню участь, стоячи більше на боці хиренького, в полотняних штанцях і сорочці-вишиванці, з вицвілою ключкою на шиї Мини Кривди, а не на боці червонощокої, дорідної, добротно ошатненої Вівді Зась. Стояла на дідовому боці і Настка та її трохи старша посестра Василина Жолудь, що таємно кохала Настчиного брата Максима, якось зізнавшись про те лише одній Настці.

Звичайно, вирок суду і оті контроверсії на ньому були не лише виказом правності і порядку, а й чималою розвагою та свіжим джерелом балачок для пащекуватих кумась і свах, які ще довго перемелювали все чуте і видиме. Для Настки ж те минуло швидко, як і недільний день, і вона вже знову мучилася своїм коханням, не маючи сил заснути вночі. А вечори ж були — Господи! — п'янкими і чарівливо теплими, як і її перша любов, а ночі — манливими, місячними й зоряними, а птаство і в селі, і в отих драглистих бабелах та навколишніх плавнях заливалося таким співом та шемрітом, що Настка не знаходила собі місця, пестячи в грудях, у всьому юному тілі свою палку і гарячу, мов кипінь, благословенну і нуртівливу до болю і щему любов...

А Сірка не полишала гризота. Що з гетьманом і що буде з Україною, коли він надалі не явить бажаної твердості духу? Розумів: заслуги його у визвольних походах супроти ляхів надвеликі, але й непослідовність, як і непостійність, дивує. Як розуміти його гру з погромленим у багатьох баталіях польським королем Яном-Казимиром? Чому він дослухається до порад недавніх перекинчиків із Львівського братства до царського двору, на «вірну службу» царю Григора В'юнка-Унковського і Василя Шеремета-Шереметєва? Яких тільки не наслухався він, Сірко, чуток з приводу їхніх немовби й приватних, насправді підступно-далекосяжних листів до Богдана. Тож, видимо, не так собі, з доброго дива, умовляють гетьмана вибрати істинно достойну християнина і державного мужа путь — піддатися московському цареві і тим