Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

захистити Україну від польської агресоманії. Чого тільки не обіцяють гетьманові, а заодно і старшині, коли відроджена ними Україна обере саме цей шлях! Заприсягтися ладен: кличні листи від слічної Гелени, її ревні благання й запевнення, що жде не діждеться Богдана саме в овіяному славою Києві, що война з ляхами дійшла бажаної межі, скільки можна різатися та упиватися кров'ю зарізаних — одне, а нашіптування протоієрея при гетьманові Федора, листи В'юнка-Унковського та Шеремета-Шереметєва — зовсім інше. Це вони збили гетьмана з пантелику й примусили віддати переможеним ляхам перемогу й повернути усю свою армаду з-під Замостя на Київ. Справедливості ради слід визнати, сприяли отому смертельно рокованому для України Богдановому рішенню і чутки-туруси, які повторювали поспіль усі, а найперше протоієрей Федір,— ніби царські потуги вишикувані вже й готові напасти на Україну, обезвійщену перебуванням козацької армії під Замостям, що турецький паша Кара-Каюн мобілізував у своєму пашалику армію і має йти на Хотин, що Швеція, ощаджуючи Вазу, Яна Казимира як свого династора, осуджує Хмельницького за невдячність до польської корони.

Знав Іван Сірко, що відхід від Замостя козацьких військ був злочином гетьмана, вигідним насамперед Польщі, а вже потім Туреччині, Ханству, Московії та Швеції, та знав він і те, що не стало Кривоноса, Ганжі, Кричевського, цілого ряду інших ватажків, що вміло діяли держави-сусідки, розкладаючи козацьку масу ізсередини навіть на Січі та на Дону.

Постійні Богданові вивідці полковники Клим та Марко Стасенки з ніг збивалися, шукаючи розповсюджувачів всіляких чуток, збивали з пантелику, безуспішно попереджуючи гетьмана, що йдуть вони в більшості від московських людей навіть тоді, коли поширюються немосковитами...

Відпустивши ще по путі від Замостя козаків і охочекомонників, яких чекали по домівках, та відпровадивши вже із Чигирина запорожців і сірому на Січ, Сірко лишився у новій столиці із сотнею слобожан не знати й для чого. Лишився, чуючи душею, що вони тут перебувають не з нужди і необхідності, а більше для призамкової пихи вчаділого по перемозі гетьмана.

Сумніваючись у гетьманові і багато в чому осуджуючи його як новоспеченого дуку, Сірко намагався частіше бути серед свого слобожанського козацтва або носився верхи чи пішо то в туманах Надтясминня, то Верхнього та Нижнього, Старого та Нового, великого та малого міста, чи по Діброві та Луці, по степу та борах, часто аж по берегах Дніпра, любуючись його яругами. За отим бродінням непомітно пролетіли весна і літо намарне...

Отоді в Чигирин, поснований павутиною та залитий молочними туманами, як побиті, але ще гоноровисті пси, прибули від Яна-Казимира посли на чолі із паном Кисілем з дорогими гетьманськими клейнодами в сапфірах, з орластим червоним стягом-корогвою, із грамотою уже не «реабілітантові-збуйцеві», а визнаному вельмишановному гетьманові, дякуючи про себе силі небесній за те, що вона «таки помутнила йому пам'ять під Замостям», таки вчула їхні молитви з небесних емпіреїв...

Та не їх першими прийняв уже визнаний гетьман. Прийняв царських посланців Григора Унковського і Василя Михайлова, змусивши польських послів чекати прийому в дворищі і вислуховувати нищівно-уїдливі, як осінні мухи, глузи та кпини козацьких простолюдців-збуйців, ніби навмисне одягнених у дорогі трофейні кармазини, скарлати і фелендиші, у шапках-мегерках з гемлатами-перами, в кабардинках видрових...

Аж ніяк не меншою, а може, й більшою, була пиха та зарозумілість і московських достойників-гостей, якщо гетьман примусив уродзоних відсиджуватися на задвірках, а їх, царевих слуг, приймає першими.

А між тим, оті дорогі дари в Чигирині і оті пихаті посли від навколишніх держав, властиво, й стали історичним початком міждержавної битви сусідів за Україну, початком зведення на пси її незалежності.

Нарешті, як змовившись, роз'їхались і ті з запрошених гетьманом старшин, які супроводжували його в Київ, на весілля в Переяслав, і вже потім до столиці, в Чигирин. Філон Джалалій із Богданом Товпигою — в свою Ічню та Кропивну, Данило Нечай — аж у Брацлав, Іван Богун кальчицький (бо було п'ять Іванів Богунів сотників і два полковники — Новгород-сіверський і путивльський)[2] — у Кальник, Яким Сомко — у Переяслав, Іван Золотаренко — в Ніжин, інші — на Чернігівщину, на Волинь, в Литовщину. Роз'їхалися вводити в рідних місцях свої нові козацькі адміністративні порядки: збирати подимні двойги, тройги, чворги, горілчані, чопові і земляні стягнення, підводні, шарварочні та перевізні, митно-проїзні та кагальні і причальні плати. І як багато їх не вводили полкові писарі, поспольство вчасно сплачувало їх, бо всі вони разом були меншими, ніж панські та орендарські дотепер...

А ще ж треба було міняти чи поновлювати магістратські уряди в містах із магдебурзьким правом і ратушні, об'являти надання міст і містечок «до ласки військової», вводити наново чи стверджувати давні уряди в складі присяжних на чолі з війтами та «зупольні» володіння на ліси, поля, бори, пастівники, перевізні пороми.

Сила-силенна було роботи нововладцям, а найпаче писарям-скрибам і всіляким канцеляристам, дидаскалам, святим отцям і дякам, та ще більше було її в отих бунчужних, обозних, конюших отаманів, суддів, сотників, коли вони ще й зналися на грамоті. Повсюдні дяківки при церквах показали тепер себе у всій силі, освячуючи запроваджений Петра Могили як святого. Ось коли знадобилися оті освітності, здобуті бурсаками у братських та лаврських школах, у дяківках чи й приватно вдома. Ось коли виправдала себе в очах поспольства і Могилянська академія-колегіум, що безперестанно, за заповітом покійного митрополита, протягом уже двох десятків років випускала зі своїх святих комірок-авдиторій тисячами вчений люд, який за рівнем своїх знань не поступався тоді європейському. Навчання тривало дванадцять років, і не лише своїх учив колегіум, а й московитів, європейців та навіть асійців...

Отак і для Сірка прийшов кінцевий надібок, і він збирався вирушити у