Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

так: коли одна половина людської долі підіймається, то друга падає,— викуплені чи обміняні у Валуйках і Переволочній ясирники стануть, як пощастить, хоч і бідними, все ж людьми, зустрінуться із рідними, коханими, а продані чи віддані їм у замін — попадуть на каторги, на пасовиська, слугами-рабами в караван-сараї, в вмурованому султанському Топ-Кале, опиняться в скотарських, галатських чи й інших юрмовиськах знедолених, просіявшись, мов крізь сито, через головний базар Стамбула — Бадестан, і в більшості своїй там і сконають...

А немолодий уже гетьман,— коло нього й старші та знатні старшини, звичайно,— втішався тим часом спокусливими принадами-звабами вдвічі молодшої за нього любки-дружини, доньки мліївського крамаря, впивався медами, водночас і приймаючи уже в Чигирині дари, а їх посипалося йому — як із рога достатку: і від трансільванського пресвітлого князя, і від родовитих молдавського та волоського господарів, і від місяценосного кримського хана, і від неймовірно щедрого султана, як і від свейського короля.

На той час повернулися в Чигирин з Москви і Федір Вешняк та Силуян Мужиловський з очікуваною гетьманом відповіддю царя на перше уклінне звернення його з Черкаського замку «про християнську, братерську поміч у єдиновірному звільненні-визволенні од ляхів...»

«...Не мочно нам,— відповідав цар на гетьманове листовне прохання,— попрамши отчий Поляновський обет, принимать черкассов под свою високую руку, покаместа светлый король польский не признает их не-подданными...» Були від царя Олексія й дари, щоправда загорнуті чомусь у рогожу.

О, ті дари в Чигирині! Султан переслав через Османа-агу неймовірно дорогу булатну шаблю в інкрустованій піхві та горностаєм підбитий жупан, інші ошатності, загорнуті в парчу та перкаль, проштемпельовані орлистою тугрою-печаттю, булаву в каміннях та перлах і сорок шовкових мішків зі срібними турещжими левами разом із наказом перекопському султан-азі, очаківському арамадан-беєві, кримському ханові і силістрійському паші «всіляко людно і збройно допомагати великому гетьманові» у битвах із польською короною, як братові. Так сипав щедротами, аж повірити тяжко було!

Старшини напідпитку, та навіть і в тверезому стані, не в жарт кепкували: «Які ото дари ті монархи прислали, і в що загорнули, та як подали, так і житиме Україна в майбутньому: з Туреччиною в парчі, шовках і перкалях, а з так званою Московією-Русією — в рогожі та ликах...»

Невдовзі дійшла чутка і в Чигирин, і на Січ, що, обдарувавши убого гетьмана, цар не поскупився неймовірно дорогими дарунками Федору Вешнякові та Силуянові Мужиловському — посланцям Хмельницького, пообіцявши в додаток взяти їх «на високі служби» як «знакомитих бояр»... Та найбільше гетьмана дивувало і ображало те, що потверджував ту чутку не хтось інший, а по-собачому вірний цареві воєвода Шереметєв, явно ділячи його старшину, щоб володіти нею...

І хоч допоки ховалося те на московський кшталт і від козацького поспольства, і від старшини, такої, наприклад, як косоокий Джалалій, кілкуватоголовий Товпига, огрядний Нечай, гамаликуватий Богун чи смаглолиций та сіроокий Сірко,— шила в мішку марно було втаїти. Останній, спершу ображений спутаністю своїх бойових дій Хмельницьким та відтрученням по Корсуні від січовиків, яких під призвідством наказного полковника Дорошенка по битвах майже не лишилося в живих і яких на їхню бунтівну вимогу наказний Дорошенко зрешті-решт передав-таки йому, Сіркові, ставши по цьому конюшим у гетьмана, таки добре бачив все те і не переставав хмуритися, а хмурячись — виношував щораз певнішу думку: гетьман заповзято занехаює свої обов'язки, як і досягнення, розбавляючи їх мальвазіями і оковитою та спалюючи у файках, поперемінно набиваних добрим тютюном по-царському ошатненою молодою дружиною Оленою-Геленою в присутності постійних його та її багаточисельних гостей. І це погана прикмета. Козацькі завоювання були хоч і очевидні, однак їх лишалося ще належно закріпити. А оте закріплення чи не тяжче, ніж самі завоювання, бо вимагає обачності, як і самопожертви.

3.

Благословенною в придніпровських, а тим паче велико-лукських пониззях стала для колишніх звідусюдних викітців, а тепер і для хуторян, земля. Особливо поталанило капулівчанам, як першим викітцям на нічийщині. Справжнє селище виросло за десяток років на цьому тяжкодоступному місці, оточеному зі сходу і півдня дніпровськими плавнями, а з решти боків — родючими долинами, які щороку обростали буйними травостоями, лепехами, верболозами та кущистими чагарями. Тепер там, мов гриби по дощу, виростали будівлі. А дітей тих родилося в кожній сім'ї! По десятеро, коли не більше.

Худобі тут простір, привілля, благодать, рай земний, та й годі! Ото лише й муляло, що мало отих благословенних земель під ріллю й озимину, але копанками, канавами, ямами і ровами люди чимало вже осушили собі до потреби і поля, і сіножаті. Коли б не комарі, гедзі та всіляка погань-гнус, то і слів оганьбливих не відшукалося б для цих місць, бо людям затишки, спокій та зиски від праці, бо не знають вони тут ні татарських людоловів, ні чиншів та поборів панських, утримували лише оборонний загін із сотником та уряд із війтом, радцями, суддею і лавниками.

Правда, заможніші капулівчани, як і навколишні поселенці-займанщики в Хуторах, у Грушівці та Куті, в Покровську та Перевізній Балці, в Ушкальці та інших нічийщинах, давали здавна і Січі, дають тепер і Хмельницькому на війну з ляхами і чоловіків здорових, і вози, дараби та колимаги, і гов'яду усіляку: волову, конину, овечу та козину, і сала, настроми та дрібнини живної — смальцю, масла та олії. Але те чи й позначилося б аж так на людях, коли б не вбиті та поранені й скалічені, бо ж є його, статку, тепер і свого у кожному дворі, і спольного чимало, а продати чи й інакше збути якось поцінно нелегко, адже мешканці цього забісся не торгують, а обмінюються між собою чи й село з селом, жеребками визначивши напостійно у кожному поселенні дні ярмарків на крам-базарах...

Хвору і незугарну, з ганджем худобу, як і всю січову, зимою й літом утримують вибрані поспольством пастухи, переважно з калікуватих новоприбульців-підсусідків, які мешкають в окремих чи загальних «зупольних» бурдюгах,