Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

— Говорив Овідіус, то і я скажу: aeternum vale! Addio! — Прощай навіки! Прощай! Бог і час нас розсудять! — страждально звівся врешті Кривоніс із ослона і вийшов із хати, як п'яний, хряпнувши із усіх сил дверима.

— А нам на присмаку що ти утішне покладеш, пане гетьмане? Адже ти зрубав щойно сука, на якому сидів,— сказав згодом Богун, як почув тупіт Кривоносового коня і угледів у вікні, як летіла персть з-під його копит.— Максим правду тобі говорив, і ми є обоямі того свідки: іти не на Польщу нині — злочинно! Харч нашого війська — в Польщі, до того ж воно тепер, як ніколи, зі зброєю і не на охляп оконене та орондене, не кажучи про його надих. Та й не в ньому річ тут, а в моменті!

— Не натягай, Іване, на свиню наритники! — гримнув роздратовано кулаком у стіл Хмельницький.— Наказа чули, то й виконуйте та ідіть прічки геть від мене! — скреготнув він зубами в нестямі, перекривившись від злоби на лиці.

Полковники, переглянувшись між собою, разом звелися з ослона і мовчки, не прощаючись, вийшли зі світлиці. Нічого не говорячи, отак зайшли й у гостинну хату, звелівши по путі джурам зготувати коней в дорогу, а потім, уже трохи уталашені та утанажені, ще й жахним посваром із гетьманом та страхом за, може, очумленого Кривоноса, виїхали до своїх потуг, клекочучи в душах злобою, розгубою і жалобою.

— Оглух і осліп гетьман Бощан, за Геленою смертельно знудившись, за її милощами, а вона ж — мокриця, гнида і більше ніщо,— прямо зірвав у Сірка з язика Богун, коли коні зі скачу перейшли при підгірку на ступу.

— То не нага і не сором, коли людин хворий коханням. Але ж коли б це був не гетьман і не в такий час,— обізвався у відповідь по роздумі Сірко.— Було б, кажу, ніщицею те, коли б не момент отакий...

І вже до самого Замостя вершники ні слова не промовили з-поміж себе, думаючи кожний своє, не відаючи того, що оте Максимове «Прощай навіки!» було дійсним і по відношенню до них, бо доїхати в Люблін Максим не зміг, зліг в селі під Замостям, потім сконав від чуми на радість Яремі Вишневецькому і на неймовірну жалобу Україні та, врешті, і самому грішному в тому рокованому моменті Хмельницькому.

Замостя зустріло вершників звіддалік траурними бовканнями із дзвіниць церковки і костьолу, а зблизька — спільною громадською панахидою та літургійною месою. Простуючи вулицями й перевулками в осердя міста, гологолові прибульці, спішившись, бачили в путі стоячих чи наколінних міщан і козаків, в більшості перев'язаних на рукавах чорними стрічками та хустами у поминальних та подячних молитвах і за полеглих, і за переможців. Сіркові, Богунові, їхнім джурам якісь схимниці на ходу також пов'язали крепом передпліччя, а коням — гриви.

Майдан у центрі був суцільно заповнений поставленим в накоління козацтвом, що вчинили і приїжджі. Відправу спільної панахиди і меси вели місцеві вікарії архієрея і єпископа, екзарх протоотець Замостя Яростин та ксьондз Єжи-Ізідор із почтами. Якщо поминальні молитви на честь полеглих у обох відправників були подібні і виділялися тільки мовами, то посилання у них — різні, бо протоотець Яростин у проповіді звертався більше до Покрови, а ксьондз Єжи-Ізідор — до Матки Бозки Ченстоховської...

Завершилася панахида і меса вечором з'єднаним співом торбанників, кобзарів і бандуристів, у більшості — сліпців: «Нам поможе святий Юрій-Змієборець і Господня Мати»,— дзвеніло в Богуна та Сірка в голові ще тоді, коли вони втоляли козацькою поминальною сніддю цілоденний голод на бивакові, вирішивши, що і супротиву гетьманові вони не чинитимуть, але і йти із ним чи за ним послушно навряд чи йтимуть.

А в цей час видимо-невидимо правилося у різнострої валками українське поспольство на оті нічийні тоді займанщини, поромлячись удень і вночі через річища та ріки все дальше й глибше в так звану Слобідську Україну, що розливно розстелялася на північ аж до оліснених Лоєва, Пропойська і Дебрянська та розхлюпувалася далеко за Курськ і Білгород на сході. Про якесь майбутнє ніхто з тих викітчан не думав, бо манило їх, хоч і тимчасове, все ж терпимо спокійне сьогодення, бо у більшості з них не було в житті днів без чорних визисків, знущань чи й смертельних ясирницьких небезпек та безпосередньої нужди в труді на своїй рідній, неймовірно багатій землі.

Правилися на схід разом з іншими й козаки із Сіркового полку, не тільки ті, що мали намір селитися, а й скалічені в битвах чи й зовсім здорові, часто добре ошатнені, з кіньми та статками, кому поталанило, звичайно.

Правилися й у Київ, хто на прощу, хто на видовище лункодзвінної зустрічі переможців із стольним городом чи й зі шлюбним кортежем Богом даного гетьмана. Були й такі, що простували на Переяслав, на гетьманове бучне весілля, чи в Чигирин, який, на народне нещастя, став недорослою і вбогою історичностями столицею великого народу замість його древньої, вибореної в віках кров'ю і потом столиці — Києва. Не бракувало й таких, що правилися на тимчасові зимові постої в подніпровські селища чи на Січ, в запорозькі паланки, у Валуйки і Переволочцу на торгові й обмінні майдани; одні їхали по надії, інші — по безнадії, безконечно довгими воловими і пішими валками та обозами з такими ж нещасними, як і самі, полоненими, з яких одні кінцево втратять там волю, стаючи статками інших, а ті інші її повернуть, стануть людьми на землі, ввіллються у січову братію або стануть господарями десь аж за Стародубом чи в Посейм'ї.

Осліплені ж у боях та в ясирах, вервечками підуть краєм співати людові рідну історію під бандури та кобзи, будячи в умах народних їхню пам'ять... «Бійтесь молитися чужим богам, зневажаючи своїх, бо згинете, аки обри-авари, проклятими і забутими!..» — співатимуть по дорогах і шляхах.

Споконвіку було