Крістіан Крахт - Імперіум

з одного боку, був господарем острова і вважав себе повелителем дій і намірів його жителів, а з другого, також прагнув гармонії зі звичаями тубільців, сміливо підійшов до групки, забрав із рук однієї жінки знаряддя для розрізання і закинув його по високій дузі глибоко в чагарники. При цьому послизнувся на кишці й упав на живіт у калюжу крові на піску. Зазначимо мимохідь, що це порятувало waitman’а від печальної долі поросяти (чоловік із палюгою вже зробив крок уперед), замість цього всі на галявині зареготали з Енґельгардтової витівки. Він же, скупаний у крові, підвівся, витрушуючи темно-червоний пісок із очей, а абориген із палюгою опустив її, узяв, усміхаючись, Енґельгардтову долоню у свої, дружньо поляскав німця по плечу — й одразу стало зрозуміло, що забій тварин буде відбуватися на іншому боці маленького острова. Енґельгардт, як говорили тубільці між собою, більший waitman, аніж можна було подумати на перший погляд. Утрутившись, він виявив велику мужність, навіть якщо вони й не розуміли, чому він був проти забою і патрання свиней. Енґельгардт — на цьому зійшлися всі — володіє маною, чаклунською силою, тому він може залишатися на Кабаконі, скільки забажає.

Наступного ранку перед Енґельгардтовою хижкою стояло сорок чоловіків, які неймовірною мішаниною з куануа, рабаульського унзердойчу і піджину дали зрозуміти, що готові працювати на нього. За платню і їжу вони готові стати до нього на службу, збирати кокосові горіхи з дерев і перероблювати їх. Енґельгардт став на виловлену в морі колоду і в короткій, сповненій пантоміми промові повідомив, що він аж аніяк не місіонер і що радий їхній старанності, що вчасно розраховуватиметься з ними, що кокос і пальми — священні й що він має намір харчуватися лише цими плодами. Тому він не терпітиме поруч із собою ніякого м'яса і вимагає від робітників (на коротку мить він спинився, замислившись, чи не зайшов занадто далеко), принаймні під час роботи на плантації, не вживати свинини й курятини. Чоловіки кивали, погоджуючись, адже тваринна їжа й так перепадала їм лише на великі свята, а в будень вони харчувалися ямсовим корінням і кокосами, як і сам Енґельгардт. Якийсь чоловік поцікавився, чи можна їсти яйця, ще один спитав, як щодо паління. А шнапс узагалі можна пити? Енґельгардт із готовністю відповідав на запитання, і йому здалося, що його нові робітники сприймають усе це, наче веселу розвагу. Зістрибнувши з колоди, він сказав, що вже досить питань, і його острів'яни, здавалося, миттєво підкорилися його авторитету та прийняли проголошені нові Кабаконські регулярії.

Здавалося, Енґельгардт одним махом переміг свої внутрішні перепони, жах невідомості, побоювання щодо нестачі грошей чи харчів, чи щодо того, що про нього подумають мешканці острова, страх виявитися смішним чи самотнім, стати об’єктом нелюбові чи чинити щось неправильне — все це злетіло з нього, наче одіж, яку він уже не носив і носити не мав жодного наміру, оскільки штани й сорочка (навіть пов’язку на стегна він знімав під час своїх прогулянок берегом, спочатку несміливо, але потім із дедалі більшим відчуттям повної природності цього) здавалися йому символами змученого втомою зовнішнього світу, який він уже давно залишив позаду. Тепер він жив у досконалій splendid isolation. Ніхто навіть щонайменшим чином не зважав на його наготу. Після випадку з поросям його поважали, дружньо вітали щоранку, коли зустрічали в лісі, та взагалі ставилися, наче до одного зі своїх. У його молодому серці справді були чари мани.

Разом із юним Макелі Енґельгардт голим блукав по острову, тримаючи тільки мішок за плечима, а молодий тубілець показував йому місця, що були для нього табу, найперше поховання предків чи певні галявини в лісі. Вони трусили волохаті пальмові стовбури, поки згори не падало вдосталь плодів. Потрібно було тільки нахилитися, щоб скуштувати від цих розкошів. Макелі показав йому, як за допомогою мотузки з кокосового волокна, обв’язаної навколо тулуба, можна піднятися вгору по стовбуру аж до крони, щоб там, тримаючи ножа у вправних руках, дістатися до тих смачних плодів, які не вдається струсити.

Після заходу сонця він сідав із Макелі на піщану долівку в хижці й у тьмяному світлі каганця з кокосовою олією читав юнакові книгу, і хоч той спочатку майже нічого не розумів, та все ж уважно слухав звучання чужинських слів, які з легкого шурхоту перегорнутих сторінок — через порухи Енґельгардтових губ — ставали картинами; це був німецький переклад Діккенсових «Великих сподівань», і, здавалося, поступово молодий острів'янин звик до незнайомої мови, по-справжньому прагнучи цих щовечірніх годин читання вголос.

Макелі доти часто слухав проповідника, коли той читав німецьку Біблію, однак це являло собою щось інше, бо Енґельгардтова вимова була більш милозвучною, доброю і солодкою, він вихоплював із неї то одне, то інше слово; найбільше йому подобалися, схоже, описи будинку міс Гевішем, котра у своїй затягнутій павутинням спальній кімнаті сиділа, наче стара, сповнена ненависті до людей павучиха, і з невдоволенням у погляді приймала відвідувачів. Юнак намагався зрозуміти; після повторень одних слів на унзердойч та перекладу інших на піджин уже за кілька тижнів такого слухання його губи почали формулювати коротесенькі німецькі речення.

Але це було грою і формою збування часу — а тубільці в цей період працювали надзвичайно старанно: збирали кокоси у великі плетені кошелі, нарізали їх скибками та на деках викладали для просушки на сонці під навісами з пальмового листя, щоб захистити від дощу; потім у жорнах доісторичного вигляду з максимально грубо витесаних кам’яних блоків вичавлювали олію, заповнюючи нею дерев’яні посудини, і відправляли далі в Гербертові Висоти Енґельгардтовим невеликим флотом із парусних каное. Там олію очищали фільтрацією та випарюванням і розливали в пляшки, які Енґельгардт узяв у оренду в усюдисущої фірми «Форсайт & Со». Час від часу побіля випаленого в білий колір рифу кидав якір фрахтовий корабель і забирав на борт необроблену копру. Зі своїми працівниками Енґельгардт, як і було домовлено, розраховувався вчасно. Спочатку вони вимагали, щоб він платив їм грошима-каурі або тютюном, пізніше ж марками, коли дізналися, що в Гербертових Висотах можна собі за них щось купити. Щоб не ховати німецькі гроші десь у себе на острові, він видавав їм прості боргові розписки, підписуючи їх і рекомендуючи переводити в гроші в столиці. Кожні два місяці, покривши