Крістіан Крахт - Імперіум

стегна пов'язкою, він і сам вирушав туди і, під несхвальними поглядами одягнутих у біле плантаторів та їхніх дружин, розраховувався за борги своїх працівників.
IV

Коли ж, власне, наш друг виринув у полі зору світу? Про нього відомо занадто мало, однак у плині оповіді, наче верткі рибинки, яскраво зблискують люди й події, стосовно яких він існував, так би мовити, на фланзі, бо ж Енґельгардт — це одне з тих малих створінь, яких називають labrichthyini і які чистять тіло великим хижим рибинам від паразитів і бруду.

Ось ми бачимо його в потязі, під час подорожі з Нюрнберґа до Мюнхена, він стоїть ось там, позаду, в третьому класі, обпершись тонкою і, як на його вік, надто жилавою долонею на альпеншток.

Старе століття неймовірно стрімко хилиться до свого фіналу (нове століття, власне, вже встигло розпочатися), уже майже осінь, Енґельгардт одягнений (коли він не голий), як і всі в тамтешній місцевості Німеччини, у довге бавовняне світле вбрання та нешкіряні плетені сандалі, схожі на давньоримське взуття. Його вільно розпущене волосся обрамляє обличчя, сягаючи грудей, на руці плетений кошик із яблуками та памфлетами. Діти, які також їдуть цим потягом, спочатку побоюються його, намагаються заховатися, спостерігаючи за ним спочатку на платформі між вагонами другого і третього класу, а потім насміхаються. Якийсь задерикуватий хлопчак кидає в нього шматком ковбаси, але не влучає. З відсутнім виглядом Енґельгардт читає в розкладі руху потягів знайомі з дитинства назви провінційних містечок, а потім знову дивиться прямо перед собою на баварський ландшафт, що пролітає повз; сьогодні наче якесь свято, сільські станції, які вони проминають, жвавенько обвішані чорно-біло-червоними прапорцями, між ними видніється менш войовнича на вигляд блакить неба його батьківщини. Енґельгардт не надто зацікавлений у політиці, великі зміни, що в цей час струшують Німеччину, залишають його цілковито байдужим. Він уже занадто далеко від суспільства та його капризної зміни настроїв, як і політичної моди. Ні, він налаштований до світу не вороже, але світ йому почужів.

Прибувши у вранішній Мюнхен, він відвідує у Швабінґу свого товариша Ґустафа Наґеля: обоє з довгим волоссям, загорнені в тоги, вони прогулюються площею Одеонсплац, супроводжувані гучними насмішками бюргерів. Жандарм із шаблею якусь мить роздумує, чи може взяти обох під варту, але відмовляється від цього, адже не хоче зіпсувати собі пиво у вихідний день додатковою паперовою роботою.

Будівля Фельдгернгалле, не варта й мимобіжного погляду пародія на флорентійський оригінал, настирливо припрошує, ба навіть чатує в різкому мюнхенському сонячному сяйві. Мине лише кілька швидкоплинних років — проб’є і її час зіграти провідну роль у величному спектаклі мороку. Під майоріння прапора з індійським сонячним хрестом маленький вегетаріанець із абсурдною чорною зубною щіткою під носом зробить три-чотири кроки і вийде на сцену… Ах, ми просто трішки перечекаємо, поки симфонія німецької смерті похмуро пролунає еолійським мінором. На це можна буде подивитися як на справжню комедію: останки, випорожнення, дим.

Нічого з цього не передчуваючи, Наґель і Енґельгардт, оточені лінивими бджолами, підставляють сонцю ноги в Англійському саду, підсмикнувши своє плахіття, потому вирушають разом у Мурнау, на південь від Мюнхенської брами, і заходять до добре знайомого їм селянина, який вбив собі в дурну голову, що протягом усього любенького літечка виконувати сільгоспроботи в полі краще голим. Засмаглий аж до темно-брунатного кольору, він стоїть коло дерев’яного паркану, без капелюха, налитий силою, простягає обом худесеньким студіозусам міцну лапиську. І хоч надворі вересень, вони роздягаються, сідають за простий дерев’яний стіл на подвір’ї, добра господиня приносить чоловікові хліб, масло і шинку, а обом відвідувачам — яблука і виноград; коли вона розставляє їжу, її груди гойдаються важкими динями над столом. На поклик господаря приходить служниця, також гола. Наш любий друг кладе на стіл кілька памфлетів, усі радіють спільній любові до сонця, їдять плоди, а в кроні дерева над ними дзвінкоголосо виспівує вивільга.

Енґельгардт одразу ж починає говорити про кокосовий горіх, який що сам селянин, що його дружина чи служниця навряд чи колись у житті куштували. Він розповідає про свій задум — охопити всю землю своєрідним кільцем із кокосових колоній, розводиться, піднявшись із лави (його майже патологічна сором’язливість злітає з нього, коли як ритор він доносить до вух, готових це слухати, свої думки), про взяте на себе священне зобов’язання служити в пальмовому храмі голим на пошану сонцю. Ось тільки тут — він розводить руками, вказуючи на все навколо, — на жаль, не виходить, занадто довго триває ворожа до людини зима, занадто вузьколобі філістери та занадто гучні фабричні машини. З лави Енґельгардт піднімається на стіл і знову спускається з нього, вигукуючи своє кредо: виживуть тільки землі під вічним сонцем і на них ті люди, які дозволять цілющим і благодатним променям предковічного світила пестити голову і шкіру, не прикриту тканиною. Брати і сестри, ви зробили добрий почин, однак вам треба продати двір і господарство та й вирушити за мною, із земель Баварії, як у давні часи Мойсей з Єгипту, забронювавши квитки на пароплав до екватора.

Це буде Мексика чи взагалі Африка, поцікавився Наґель, а двійко селян, задумливо слухаючи, намащували маслом ще по кусню хліба. Наґель зауважує, що Енґельгардт одержимий власними ідеями, вони — наче демон з гострими іклами — цілковито заволоділи ним. Ненадовго замислившись, він питає себе, чи можна ще вилікувати Енґельгардта. Мексика — ні і ще раз ні, це мають бути південні моря, тільки там можливо покласти новий початок усьому. Високо в біло-блакитне небо спрямовується вказівний палець, по столу гучно молотить Енґельгардтів кулачок. І хоч своє сяйливе сфумато він презентує з великою риторико-демагогічною вправністю, в головах у цього чудового подружжя селян, здається, залишається не дуже багато — надто несамовито звиваються змії нестримної Енґельгардтової фантазії.

Потім, уночі, Енґельгардт і Наґель лежать поруч у копиці сіна серед запахущого духу довгого літа, продовжуючи пошепки дискусію, вибудовуючи плани і відкидаючи їх; Наґель зауважує, як високо він цінує свого друга з Нюрнберґа та як думки, настільки радикальніші за його власні, проникають у світобудову.