Крістіан Крахт - Імперіум

Над ними на бантині нявкотить кіт. Наґель серйозно роздумує над тим, щоб вирушити за своїм другом у колонії, до цього його спонукає і те знущання, яке він терпить роками і вплив якого загрожує зруйнувати його душу; він почав сумніватися у правильності своїх вчинків, а Енґельгардт зі своєю одержимістю видається йому кимось на кшталт поводиря, котрий своїм сяйвом зможе вивести його, Наґеля, із темної пустки Німеччини в яскраву, благодатну й чисту землю — не лише метафорично, але й, так би мовити, in realitas; душа Наґеля вже споглядає ворота казкової країни, проте він просто занадто лінивий, щоб податися в подорож навколо земної кулі, аби на іншому кінці світу створити Нову Німеччину. Ні, роздумує він незадовго перед тим, як відлинути в царство сновидінь, він перестане писати своє ім'я з великої літери, та й взагалі відмовиться від розрізнення великих і малих літер, усе писатиме з маленької, ось так: ґустаф наґель. Оце і буде його революція. А після цього його полонив сон.

А ось ми бачимо Авґуста Енґельгардта набагато північніше, під час подорожі до Берліна, він із почуттям глибокої внутрішньої прив'язаності полишив Ґустафа Наґеля на Мюнхенському вокзалі, обоє потиснули один одному руки. Наґель радить здійснити подорож до Пруссії per pedes хоча б з ідеологічних міркувань, але Енґельгардт відповідає, що хоче зекономити час, адже в нього так багато планів на південні моря, і якщо друг таки передумає, він завжди якнайсердечніше буде радий вітати його в себе.

Перетинаючи імперію швидкими потягами, Енґельгардт перед Берліном змінює своє рішення, об’їздить цей монструозний мурашник зліва і сідає в потяг до Данциґа, спить на дерев’яних лавах, терпляче очікує наступних потягів, ще і ще пересідає, дістається Кеніґсберґа, Тільзита і прямує знову на північний захід, у Малу Литву.

На місці, виплюнутий потягом у східно-прусському Мемелі, він із ціпком у руці й мішком на плечі мандрує, проминувши похмуре зведене з цегли містечко, березовий гай, голий після північного вітру, купує порічки і гриби в зустрічної російської тітки, котра подумала, що він, мабуть, якийсь молоканин у своєму покутному одязі, що відбився від православної церкви, і перехрестилася; він помічає струнку молочно-білу церкву край затоки, продовжує свій марш південніше до відмілини, запитуючи себе, чи не звідси походить німецька душа, звідси, з цих нескінченно меланхолійних, осяяних сонцем дюн, що простяглися на добру сотню кілометрів; тут він спочатку трохи несміливо, але далі щораз упевненіше роздягається, кладе своє вбрання й сандалі в піщану заглибину (зараз ранній вечір) та, приховавши себе і свою наготу від пари відпочивальників, котра прогулюється берегом неподалік, накинувши на плечі тонке біле простирадло (він — редактор «Сімпліциссімуса», іронія у зморшці біля рота під вусами, жестикуляція, вона — вільнодумна донька математика в сукні власного крою, схвально йому киває), ще довго після їхнього зникнення і настання темряви непорушно дивиться на Балтійське море та знову і знову прокручує подумки свій план на всі часи — на віки вічні перебратися до німецьких колоній у Тихому океані, — наче дитина, що з яскравих кольорових кубиків намагається збудувати собі неймовірний палац. Ніколи не повертатися назад, ніколи-ніколи знову. Печальна литовська мелодія ще лунає над відмілиною, далека, наче бліде мерехтіння зірок на небосхилі, та все ж невимовно йому знайома і близька, наче з рідної домівки: «П'ять дівчаток, гарних, любих,/Біля Мемеля зросли/І весільного віночка/Так собі і не сплели,/Так собі і не сплели».

На ранок підійшли троє поліцейських із шаблями і практично забетонували Енґельгардтове рішення. Ще увечері редактор, котрий дуже добре розгледів нудиста, подав заяву в поліцію: на пляжі, на відмілині, лежить якийсь волоцюга, голісінький, десь зо три кілометри на південь від дюн. У вирішальну мить редактор досить вправно відвернув увагу своєї нареченої від злочинця, вказавши на зграю перелітних птахів чи щось таке на горизонті, адже ж це цілковито неприпустимо, того злодюгу треба заарештувати, ні, п'яним той не здавався.

Енґельгардт прокидається, визирає із затишної, захищеної від вітру нори, яку викопав ще звечора, і бачить перед собою три пари чобіт, у які заправлено штани мундира; він ще трохи тремтить після літньої ночі, йому кидають подрану ковдру і різким командирським голосом із виразним литовським акцентом наказують прослідувати в Мемель: його, негідного злочинця, узято під арешт, а порушення норм суспільної моралі — це ще найменше, у чому його можуть і збираються звинуватити. Один із жандармів, навряд чи найрозумніший, підставляє Енґельгардту — заледве той піднявся й загорнувся в жорстку військову ковдру — ногу, взуту в чобіт, так що той перечіпляється і знову падає в пісок. Злостивий регіт. Загалом усі троє не надто розумні. Поки він лежить на піску, в їхніх головах вирує суто тваринна насолода від знущання над іншим (а це ж якнайщиріші німецькі вірнопіддані), вони починають буцати його носаками і застосовувати кулаки, їхній ватажок б’є Енґельгардта ефесом шаблі по спині, бо той скрутився калачиком, щоб уникнути ударів. Енґельгардт непритомніє, тікаючи в пінистий білий вимір, сповнений якогось гудіння.

Потім його кілька разів занурюють в освіжне море, адже раптом стає зрозуміло, що чинять вони щось не надто правильне, бо Енґельгардт уже не рухається, йому розчісують волосся, витирають цівки крові з рота й ніздрів, натягують одяг і сандалі, витягши їх із нори, та доправляють до поліційного відділка в Мемелі (частину шляху — несучи, а частину Енґельгардт ішов сам), де він, звинувачений у бурлацтві та непристойності, проводить неймовірно болісну ніч на дерев’яній лаві, увесь час стежачи одним оком за найвіддаленішим кутком під стелею у камері (друге око в нього повністю запливло).

Редактор і його наречена ще вдень від’їхали до Мюнхена, неприємний інцидент уже майже забуто, вони сидять у вагоні-ресторані одне навпроти одного, бризки з раптово замовленої пляшки троллінгеру, неминучі в потязі, заплямовують скатертину фіолетовими цятками, бесіда йде не надто рівно, і не зовсім зрозуміло, чи це від утоми, чи від передчутої через роки нудоти подружнього життя. Без особливого ентузіазму погляд редактора зісковзує вліво, він споглядає крізь скло, яке в сутінковому світлі з кожною хвилиною стає дедалі більше схожим на дзеркало, бляклу східно-прусську рівнину; йому пригадуються вузькі, майже хлоп’ячі плечі голого молодого чоловіка, що лежав на пляжі, й у цю мить він усвідомлює істинну причину,