Олександр Медведєв - Танці утрьох

— Типу «Холостяк тридцяти п’яти років, Скорпіон, Сосна, Аметист, Тигр, Сатурн, який любить попоїсти і випити, шукає молоду, красиву, розумну, багату наречену з квартирою, машиною, дачею і глухонімою тещею?» — блискавично зімпровізував Пельш.

— Текст я скажу, а ти виведеш на лазерному принтері п’ять екземплярів.

— А чому не п’ятдесят п’ять? Ти хіба не знаєш, який жадібний майор Васильєв?

— А ти передасиш йому привіт від Булавіна, — незворушно мовив я, виводячи на аркуші паперу заголовок «Усім мешканцям буд. 8».

Віддавши Пельшу оголошення, я рушив до чергової частини.

7 травня, 9.51

— Ну, орли, хто вчора приймав повідомлення про вбивство Рубіної? — переступаючи поріг чергової частини запитав Кононов.

Один з міліціонерів з погонами лейтенанта, який замислено споглядав величезну карту міста, що висіла перед ним, неквапливо обернувся і мовив:

— Я.

— Старший слідчий Володимир Кононов, — представився Кононов.

— Симакін. Лейтенант Симакін, — виструнчився черговий, для якого слідчий був великою шишкою.

— Хлопці, хто-небудь, підмініть лейтенанта, поки я з ним переговорю, — звернувся Кононов до двох міліціонерів у сусідній кімнаті, а сам із Симакіним відійшов до вікна.

— Скажіть, лейтенанте, у вас ведеться запис усіх телефонних дзвінків?

Симакін зам’явся.

— Правду кажучи, товаришу слідчий, на магнітофоні, що обслуговує мою консоль, накрився стрічкопротяжник, і він уже три дні у майстерні.

— Весело, — пробурмотав Кононов. — А в журналі хоч є точний запис часу дзвінка?

— Аякже.

Симакін підійшов до столу і перегорнув кілька сторінок журналу.

— Дванадцять п’ятдесят одна.

— Це вже краще. А скажіть, будь ласка, лейтенанте, чи не запримітили ви в голосі того, хто дзвонив чого-небудь незвичайного?

— У тому-то й річ, що ні. Зовсім нічого. Це був нормальний чоловічий голос, не дуже молодий, не дуже старий, спокійний, упевнений. Він говорив так, немов йшлося не про вбивство, а про якийсь дріб’язок.

— Не дуже молодий, не дуже старий… Прямо Чичиков якийсь… — обурився Кононов. — А якоїсь специфічної особливості, дефекту мови не запримітив? Гаркавості, шепелявості, заїкання або якогось слова-паразита, скажімо «е-е-е»?

— Та ні… — почуваючи себе винуватим, протяжно мовив Симакін.

— А ви могли б упізнати цей голос?

— Не впевнений. Телефон дуже спотворює.

Запитувати більше не було про що. Сказавши лейтенантові, щоб той, якщо раптом щось пригадає, зайшов у триста дванадцятий кабінет, Кононов попрямував до експертів.

7 травня, 10.04

— Ми ж домовилися через годину, — обурено сказав Аваладзе замість привітання. — А минуло лише сорок хвилин.

— Та чергові не змогли мене розважити навіть п’ятихвилинною розмовою, — виправдався Кононов. — Мені погуляти?

— Та кількість результатів настільки мала, що… На пістолеті відбитків нема. Усі «пальчики», знайдені в квартирі, належать або Рубіні, або Гретинському.

— Зрозуміло, — розчаровано мовив Кононов. — А на клавіатурі комп’ютера?

— Так само. Відбитки Рубіної і Осетинського.

— Ну а волосся, грудочки землі з взуття у передпокої, врешті-решт сперми на простирадлах, слини в склянках!?

— Лупа на килимах, молекули поту на рушниках, помада на недокурках, — передражнив його Аваладзе. — Та цього добра хоч греблю гати. Але щоб розібратись із усім цим, потрібен час, та й апаратура в нас часів царя Гороха. Результати аналізів не досить точні.

— Ну а коли вони будуть готові?

— Ми намагатимемось усе зробити якомога швидше.

— Булавін наказав, щоб я за три дні завершив розслідування. Поквапся.

7 травня, 10.17

Вийшовши від експертів одночасно і пригніченим, і роздратованим, я пішов давати прочухана Пельшу, який — я точно знав — ще не встиг роздрукувати мені оголошення і тому мав бути покараний. Не дарма ж люди вигадали козла відпущення? Для цього в сержантів є рядові, у генералів — полковники, а в мене — Пельш. Хоча, зізнаюся, усі ці «прочухани» малювала моя розбурхана уява. Насправді ми ніколи не лаялися.

— Ну що, дама так і не з’являлася? — запитав я в Пельша з надією.

— Яка дама? Невже прислухався до моїх порад і познайомився зі Світланою з податкової?

— Дай мені спокій зі своєю Світланою! — огризнувся я. — Не з’являлася, так і скажи.

— Ну і злий же ти Володю, — Пельш удавано набурмосився. — А я для тебе, між іншим, створив справжній витвір мистецтва. Та, бачу, доведеться тебе покарати і використати його не за призначенням.