Леонід Мосендз - Останній пророк

псевдонімом О. Лясковець памфлет проти Хвильового «Знесвячування храму», який в ЛНВ не був надрукований і появився зі зміненим заголовком — «Хвильовий — леґенда і дійсність», без апробати Мосендза в Зальцбурзі в Австрії, зі змінами і помилками, з приводу яких Мосендз дуже хвилювався.

Але вся ця літературна й епістолярна діяльність Мосендза, усі його лектури і студії, що ними він так зусильно намагався вдержувати і своє здоров'я, і своє життя, не спинили фатального розвитку його хвороби. Не помогли ні віджива, ні ліки, ні навіть впорскнення стрептомицини, у висліді яких покращав його апетит, збільшилася вага і минула гарячка і кашель.

«Знаходжуся зараз в „піднесеному стані“, — звітує Мосендз дня 1 липня 1948 р. в листі до А. Шумовського, — чекаю на торакоплястику. 9—10 ребер мають мені вийняти, щоб стулити каверну, бо й стрептомицин не помагає. Ц. т. поміг мені тим, що приправив мене до операції, без нього би вона була неможлива. Отож у мене настрій всілякий. Не добили німці й москалі, доріжуть швайцарці, бо при цій операції дуже часто стається, що вона вдається, але пацієнт ґеґає».

Згадувану в цьому листі першу операцію Мосендз перебув щасливо 18 серпня 1948 року, про що повідомив Шумовських в листі з 25 вересня, сплітаючи нотки бадьорости з резиґнацією: «Мені в міжчасі зробили першу операцію: вирізали ззаду 5 ребер на загальну довжину 53 см й трохи стиснули каверну. Ще мають вирізати спереду 2–3 ребра. (Вирізані реберця були вжиті на виготовлення Єв.) Операція була тяжка, й я ледь-ледь вирвався з когтей Тітки. Але вона ще шанси має при другій операції. Тепер я у Моттекс знов, бо робили мені операцію в Лейсін. Пишіть мені. Як буду мати більше сил, напишу Вам зразу цілий роман про Лазаря Мосендза і його ребра. А тепер досить і цього, бо я стратив після операції більш 5 кіл. й мушу знов приправитись до другої…

Пишіть мені на стару адресу, а якби вже не був на цім світі, то листа Вам повернуть, і згадайте в своїх молитвах „безребреника“ Леоніда!»

Напередодні другої операції, ще 12 жовтня 1948 року, Леонід Мосендз переслав Шумовським карточку такого змісту:

«Горят костры горючие, кипят котлы кипучие, блестят ножи булатные — хотят козла зарезати…

ц. т. завтра має бути друга операція, а сьогодні я одержав Вашу листівку з Англії… Коли я буду? І чи буду? Настрій у мене мінорний. Хоч і докучило вже бути довше хворим. На видужання є добра надія. Але… серце моє отруїли баціли й воно слабне…»

На другий день, 13 жовтня 1948 року, Леоніда Мосендза не стало. Не витримало серце, ослаблене довготривалою мужньою боротьбою, порвалася нитка втримуваного зусиллям волі життя, погас вогонь, що горів до самого кінця буйно і високо. Похорони були сумні: ховав Мосендза протестантський пастор, бо від православного Мосендз ще перед смертю відмовився, не бажаючи, щоб його ховали москалі. З українців відвели його на місце останнього супочинку тільки двоє: пані Бачинська і Ростислав Шульгин. Решту похоронного почету творили персонал санаторії і хворі.

На 12-му році після смерти Леоніда Мосендза появляється вперше книжковим виданням найбільший твір Леоніда Мосендза, що над ним працював покійний письменник на протязі цілих 11 років свого трудного життя і що з ним зв'язував свої письменницькі амбіції й досягнення, сподіваючися створити епопею — завершення своїх письменницьких «шалених дум» і поривань, вінок усього свого життя. У свого «Останнього пророка» прагнув він перелляти все те, чим жив і до чого змагав не тільки він сам, автор твору й учасник визвольної боротьби українського народу, але й те, чим жив і до чого змагав цілий нарід. Тож, незважаючи на добу і країну, що в них відбувається дія «Останнього пророка», цей твір усією своєю настановою, усім змістом і ситуаціями є наскрізь українським твором, як українськими були драматичні поеми Лесі Українки, перенесені в чужі віки і середовища. «Останній пророк» — це роман про ставання і ріст українського націоналізму, персоніфікованого в постаті ізраельського Єгоханана, того, що Богом даний, майбутнього предтечі Месії — Івана Хрестителя.

Це роман про історію українського націоналізму, безкомпромісового, мужнього національного руху, що його чітку й виразну візію виплекав собі у своїй уяві автор, задивлений у величну ідею й у виідеалізований характер носіїв цього руху, які йдуть до вимріяної мети вперто і послідовно. Одним із ініціяторів цього руху був і сам Мосендз, організуючи разом з іншими у 20-х роках Леґію Українських Націоналістів.

Як нелегким і трагічним було Мосендзове життя, так і цей роман його останній має свою незвичайну і трагічну інколи історію. Почав писати його Мосендз ще в 1935 році, в добу найбільшого розвитку націоналістичного руху на західніх українських землях і на еміґрації, в добу звитяжного походу націоналістичної ідеї. Як тільки Мосендз започаткував працю над своїм «Останнім пророком», він зустрівся з доріканням і Мухина, й інших своїх приятелів-націоналістів за зраду української тематики, за втечу до Палестини до-Христової доби і т. ін. Мосендзові опоненти домагалися від нього праці над широкими полотнами про сучасність, доводили, що 1917–1919 роки вимагають свого втілення в літературі, не усвідомлюючи собі та й не передчуваючи, що Мосендз заплянував свій «екзотичний» твір на цілком таки сучасну тему: про український націоналізм.

Деякі розділи із цього роману почав Мосендз друкувати у львівському «Вістнику», але появилися вони дуже фраґментарно і спорадично (1936 р. — кн. 2, 1937 —