Симона Вілар - Сповідь суперниці

ножі біля пояса, адже зазвичай мисливцям вистачає лука й рогатини. Та відразу втрутився Стефан — заявив, що Роберта не повинно обходити те, з чим мисливець вирушає на гін. Ось-ось мала спалахнути сварка, але Роберт стримався і від’їхав, при цьому виразно глянув на мене та ще раз нагадав, щоб я не віддалялася.

Та хай йому грець, невже я коритимусь? А тут ще й Стефан так люб’язно заговорив зі мною, заспокоїв, сказав, що й брати часом бувають жахливими грубіянами. Навіть почав вихваляти моє вміння триматися в сідлі та Блискавку, розпитуючи про її переваги. І так уже сталося, що коли залунали звуки гону, ми так і поїхали стежкою втрьох — я, Стефан і Едгар.

Я обожнювала скажений галоп лісом, коли під ногами миготить земля й у мене з’являється стільки можливостей похизуватися вміннями наїзниці. До того ж, я ловила на собі захоплені погляди тамплієра і відчувала надзвичайне душевне піднесення.

День був відносно теплий і безвітряний. Дичини було вдосталь — ловчі гнали її зусібіч, а попереду вже лунало ревіння королівської сурми; він сурмив «по-зрячому». Ми ж утрьох не поспішали прориватися вперед, та я не раз і не двічі пускала стріли то в тетерюка, то в борсука чи зайця, а то й просто у ворону.

А потім з’явився вепр. Не збагну, як цей величезний сікач примудрився так довго ховатися, коли навколо стояв такий гармидер. На мить мені навіть здалося, що в хащах, звідки він вискочив, промайнули людські постаті.

Так чи інак, це величезне чорне чудовисько перескочило нам дорогу, і Стефан гукнув Едгара та помчав за звіром у протилежний бік від більшості мисливців.

Я легко могла відстати від них, і тоді в мене не лишилося б жодного шансу побути з тамплієром наодинці. Але піді мною була Блискавка, що корилася найменшому руху шенкелів, і я, не роздумуючи, пустила її слідом.

Це була шалена гонитва. Собак у нас не було, і наш успіх у гоні залежав виключно від того, чи не випустимо звіра з поля зору. Але дивна річ — двічі чи й тричі мені здалося, що за кущами миготіли силуети ловчих, котрі казна-як опинилися в цій частині лісу, і вони наче загонили звіра усе далі в глушину та низовини. Чи помітили це мої супутники? Схоже, Едгар зрозумів щось. Він навіть почав гукати графа Стефана. Куди там! Стефана цілковито полонив запал гону. Він летів, боячись загубити здобич. Граф був заповзятим мисливцем і, певно, вирішив, що коли для короля заготували оленя-одинака, то він поповнить мисливські трофеї тушею могутнього вепра.

І тут сталося непередбачуване. Я затрималася серед хащі, трохи відстала, і раптом бозна-звідки вискочили двоє чоловіків, намагаючись схопити Блискавку за вуздечку. Злякавшись, я закричала — від мого вереску незнайомці кинулися геть. Я була схвильована й не відразу помітила, як поруч опинився Едгар, почав запитувати, що сталося.

Усе відбувалося навдивовижу швидко. Не встигла я до пуття щось йому пояснити, як він уже розвернув коня і поскакав геть, навіть не глянув у бік незнайомців, котрі зникли за деревами. Якщо я і сторопіла, то лише на мить. Бо вже зрозуміла, що відбувається. Звідтіля, куди помчав Стефан, долинали крики, брязкіт зброї.

Коли я слідом за Едгаром вискочила на болотисту низовину, то побачила… Я навіть розгубилася, щосили натягнула повід, стримуючи Блискавку.

Стефанів кінь борсався в болотяній твані, силкуючись підвестися, а сам граф Мортен дістав меча з піхов і відбивався від шістьох озброєних бандитів.

Не треба бути мудрагелем, аби зрозуміти — він довго не протримається. Я вже бачила кров на його плечі. І хоча Стефан вважався чудовим воїном, але проти шістьох…

Йому на допомогу поквапився Едгар. Налетів і відразу вбив одного з нападників. Та розвернути коня не встиг, бо один із розбишак приловчився і довгим тесаком підрізав сухожилля на ногах його коня. Мій тамплієр опинився на землі, та ще й причавлений твариною.

Здається, я почала кричати.

А потім побачила, як розбійник, підскочив до нього і вже підніс меча, однак, не завдав удару, а раптом почав падати горілиць. У горлі його стирчав кинутий хрестоносцем кинджал. Наступної миті Едгар вивільнив придавлену конем ногу, підхопився та метнув другого ножа, і той мало не по самісіньке руків’я застряг у спині ще одного з нападників.

То ось для чого потрібні були ці ножі! Метав він їх просто майстерно. І дивлячись на нього, я вже не кричала. Я була в захваті. Особливо, коли він так само блискавично вбив ножем третього розбійника. Тепер їх залишилося двоє проти двох. Двоє бандитів проти двох досвідчених воїнів — уже можна було не сумніватися в щасливому фіналі сутички.

Один із нападників перший зрозумів це, покинув товариша напризволяще та кинувся навтьоки. Той лише на мить загаявся, а Стефан так і різонув його — тільки хряснуло, бризнула кров. Едгар підхопив якогось корча і метнув під ноги втікачеві. Бандит перечепився, впав у багнюку.

За якусь мить я опинилася поряд, зістрибнула з сідла, оповила руками Едгарову шию.

— Я так злякалася, так злякалася…

Недовго я насолоджувалась теплом його обіймів. Він миттю відсторонився і кинувся до Стефана.

— Не вбивайте його, графе!

Стефан уже стояв над переможеним супротивником, заносячи меча, але Едгар затримав його руку.

— Хіба ви не зрозуміли, сере, що це не прості бандити? Вас заманили сюди. Це пастка.

Важко дихаючи, Стефан мовчав, і Едгару довелося пояснити, що старий сікач з’явився на їхньому шляху не сам по собі: його зумисне гнали в цю глушину, щоб заманити графа Мортена.

Тоді Стефан приставив вістря розбійникові до горла.

— Говори, хто тебе найняв, інакше помреш!

Той дивився на графа розширеними очима, але не видавав ні звуку.

Я теж мовчала. Мені стало страшно. Я впізнала цього чоловіка. Бачила його якось у покоях Роберта. І розуміла, що загрожує братові, якщо відкриється його роль у спробі вбити королівського небожа.

Бранець мовчав, здогадуючись, що смерті