Башлер Жан - Нарис загальної історії

то її можна перевірити та виправити в напрямку істини, тоді як ідеологічний чинник змінити не можна. Навпаки, темна і зловісна картина, намальована в XIX ст., вочевидь ідеологічна. Вона випливає безпосередньо з прогресистської та еволюціоністської позиції, за якою в людській пригоді бачиться поступове виникнення Цивілізації поза межами Дикунства та Варварства. Ця ідеологічна точка зору змушує відсувати витоки на лінії еволюції то раніше, що пізніше ставиться сучасність.

Власне, ідилічну картину можна й слід малювати для всіх видів, які мешкають у своєму природному середовищі. Це — не ідилія, а сприйняття адаптації видів і твердження, що всі вони нормально розв’язують свої проблеми виживання. Це твердження перестане бути тавтологічним, а адаптація — поняттям без змісту, тільки якщо натураліст зможе «інвентаризувати» проблеми та розв’язання, які складають їхню суть, дослідити їхній генезис, їхнє створення, їхню дієвість і т.д. Ми спробували зробити це для одного виду живого світу серед усіх інших, інтегрованих у складну систему природи. Картина не ідилічна сама по собі й іще менш ідилічна для них, але вона може стати такою для нас, адже ми маємо точки порівняння та можемо впасти в ностальгію за палеолітом.

Унікальність людського виду в живій природі ставить вирішальніше й розсудливіше питання. Поза сумнівом, один і той самий вид виробив палеоліт і найекстремальнішу сучасність, тоді як усі решта замкнені в безконечному відтворенні того самого, принаймні в масштабі часу, взятому для світу людини: в часі еволюції живого немає нічого застиглого й повторюваного, усе рухається і змінюється. Якщо поставити перед живим взагалі та перед видами окремо метафізичне запитання «навіщо?», ми отримаємо два зовсім різні класи відповідей. Одні починатимуться з «тому що» і пояснюватимуть, чому існує жива природа та її представники і чому вони саме такі, як ми їх бачимо. Це — відповіді науки й наук про живу природу, в тому числі й про людський вид. Інші починатимуться з «для того» або «з метою» і зазначають, для чого сутності існують такими, як вони є. Єдина загальна можлива відповідь на це запитання про ціль полягає в тому, що живе й живі — але вона так само стосується і фізичного царства — існують для того, щоб актуалізувати якнайбільше можливих імовірностей живого: мета метелика — випробувати всі способи бути метеликом, оскільки таке випробування веде до пояснення живого.

Якщо застосувати цю відповідь до людського виду, то ми дійдемо небайдужого висновку. Ця відповідь дає призначенням виду випробувати всі можливі види гуманізації, а кожному з його представників — випробувати найзавершенішу гуманізацію в межах цього досвіду. Проте цей вид і його представники наділені здатністю мислити. До гуманізації включена здатність відбивати в людській свідомості всі види фізичної та живої актуалізації. До різновидів призначення людини входить обернення «в-собі» на «для-себе». Цей обов’язок людського стану може слугувати двом вищим цілям. Або таке обернення є для себе самого своєю метою та своєю винагородою, а найвищим призначенням людини стає захоплене споглядання величі реальності — величі, завжди таємничої, бо пояснення ніколи не знає кінця. Або ж реальність поклала на людство завдання віддавати шану Творцеві за велич його Творіння. Якщо ці умоглядні побудови мають якусь цінність, то адаптація періоду палеоліту відвертала людство від його власного призначення, заважаючи йому сконцентруватися на дослідженні поля можливостей, відкритого для його пошуків, так само як Одисей зрадив своїй долі та своєму призначенню, залишившись у полоні зачарованої ідилії, яку йому навіяла Каліпсо.

Якщо треба ідентифікувати ідилію й адаптацію, то незручне запитання адресуватиметься вже не філософу, а історику й соціологу. Чому людство покинуло цей свій стан, який був задовільним з усіх боків, крім його найвищого призначення? Таку недостатність не могли усвідомити ці люди, адже їхній горизонт розуміння виключав проекції на майбутнє. З іншого боку, призначення виду може бути прийняте тільки незначною меншістю. Величезна більшість цим абсолютно не цікавиться і дає себе тягнути чи штовхати зовсім іншими засобами. Призначення людини не є чимось «дивним, що притягує», що витягло б людство з його природної історії всупереч йому самому. Єдиний вихід у тому, щоб знайти в самому цьому світі, який має зникнути, незважаючи на свою досконалість, один чи два розриви, здатні розвиватися аж до його руйнування.

Досконалість адаптації була зруйнована, але це руйнування живило ностальгію за палеолітом. Міф про земний рай — це пряме вираження цього та нагадування про втрачену реальність. Дуже малоймовірно, щоб спогади могли передаватися через тисячоліття. Більш слушним було б уважати, що картина була реконструйована через обертання навпаки нинішніх прикрих ситуацій. Таке обертання змусило мобілізувати певну розумову схему — схему «випадання за межі», що дуже широко використовують у міфах, ідеологіях і утопіях. Схемам притаманне те, що вони самі по собі не істинні й не хибні, а стають такими залежно від їхнього застосування. Нам доведеться випробувати один із най-делікатніших видів застосування, прагнучи пояснити вихід людства з його природної історії та його випадіння в традиційну історію.

Розділ II. Неолітичне перетворення

Неолітичне перетворення забезпечує перехід від природної історії виду до його культурної історії. Природна історія стосується первісних і природних способів прояву людини як такої в різних укладах людської діяльності. Культурна історія — це різні способи прояву людини, розвинені на великих культурних ареалах Китаю, Індії, Близького Сходу, Європи та Центральної Америки. Зазначений перехід ставить запитання: як і чому людство перейшло від першої стадії до другої? Щодо першого запитання, то раціональний підхід вимагає визначити кінцеву точку, великі культурні ареали, які можуть «імперіалізуватися» та показати, як до них дійшли культурно диференційовані частки людства. У кінцевій точці центри ваги планети визначаються трьома основоположними рисами:

— кожний ареал охоплює простір десь у п’ять мільйонів квадратних кілометрів із десятками чи сотнями мільйонів людей на ньому;

— ці простори й кількості входять до імперської політії або до спільної трансполітії;

— кожна політія чи трансполітія лежить у спільній цивілізації, часовий діапазон якої становить близько п’яти тисяч років.

Якщо дотримуватися загальних аспектів, що діють для окремого виду й ігнорувати деталі