Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

— Мері — це та, що з кролячими зубками?

— Не зважай на її зубки — тебе вона не вкусить, — місіс Бенфікс простягла мені півсклянки віскі та кілька кавових зерен. — Ти говориш про тих Кросбі, котрі мешкають на бульварі Футхілл?

Я ствердно кивнув.

— Лише раз я мала з ними справу — і більше не хочу. Це було років шість тому. Тоді я набрала для них увесь персонал. Але коли померла Дженет Кросбі, вони всіх звільнили і взяли інших людей. Нових набирали самі.

Я сьорбнув віскі. Воно було міцним та приємним на смак — благородний напій.

— То ти хочеш сказати, що звільнили всіх?

— Саме це й хочу сказати.

— І що з ними сталося?

— Поприлаштовувала їх на інші роботи.

Я перетравив почуте.

— Послухай, Марто, — нехай це залишиться між нами і кавовими зернами — але маю намір докопатися до причин смерті Дженет. У мене є зачіпка, але чи варто над цим працювати, ще не знаю. Не впевнений, що міс Кросбі справді померла від серцевого нападу. Я хотів би поговорити з кимось зі старої обслуги. Можливо, вони щось знають. Наприклад, дворецький. Хто ним був?

— Джон Стівенс, — відповіла місіс Бендікс по коротких роздумах. Вона допила віскі, вкинула у рот кілька кавових зерен, сховала склянку та пляшку й натиснула настільну кнопку дзвінка.

Зайшла дівчина з кролячим обличчям.

— Де тепер працює Джон Стівенс, люба?

Дівчина з кролячим обличчям відповіла, що зараз з’ясує. Через кілька хвилин повернулася й повідомила, що той працює у Ґреґорі Вейнрайта, Джефферсон-авеню, Хіллсайд.

— А як щодо покоївки Дженет? Де вона тепер? — поцікавився я.

Місіс Бендікс махнула рукою дівчині з кролячим обличчям. Коли та пішла, місіс Бендікс сказала:

— Та сучка? Вона ніде більше не працює — і я не дам їй роботи, навіть якщо приповзе до мене на колінах!

— А в чому річ? — запитав я, з надією підсуваючи до місіс Бендікс свою порожню склянку. — Будь другом, Марто! Порція віскі — суща дрібниця для таких дужих та кремезних хлопців, як ми!

Місіс Бендікс хихикнула, знову дістала плящину і налила ще по склянці.

— То що не так з тією покоївкою? — повторив я, коли ми випили за здоров’я одне одного.

— Вона ні до чого, — сказала місіс Бендікс, насупившись. — Геть облінилася!

— Ми з тобою нічого не переплутали? Я говорю про покоївку Дженет Кросбі!

— І я про неї, — місіс Бендікс вкинула у рот ще три кавові зернятка. — Мовлю про Юдору Дрю — саме так її звати. Вона геть розпаскудилась. Я саме шукала хорошу покоївку для місіс Рендольф Плейфер. Поклопоталась і сама зателефонувала Дрю. А вона послала мене під три чорти! Мило так говорити з працедавцем, правда? Вона сказала, що в житті більше не працюватиме й додала, що смітник — і то краще місце, ніж робота!

Місіс Бенфікс, мабуть, знову прокрутила в пам’яті образу.

— Були часи, коли я думала, що це хороша, розумна дівчина. Бачиш, їм ніколи не можна довіряти до кінця. Присягаюся, що вона пішла в утриманки. У неї бунгало в Корал Ґейблз, і живе вона стильно.

А де це — Корал Ґейблз?

— На авеню Монте-Верде. Тебе це зацікавило?

— Ще не знаю. А що сталося з рештою персоналу?

— Я всім знайшла роботу. Можу дати адреси, якщо тобі потрібно.

Я допив віскі.

— Можливо, вони й будуть потрібні мені — дам тобі знати пізніше. Як швидко після смерті Дженет Кросбі її покоївка отримала розрахунок?

— Наступного ж дня. Увесь штат було звільнено ще до похорону.

Я пожував кавове зернятко.

— І яка причина цих звільнень?

— Морін Кросбі мала поїхати на кілька місяців, тому слуги й були непотрібні. Будинок намічали зачинити.

— Доволі незвично — звільняти весь штат, якщо хазяї виїздять на кілька місяців, чи не так?

— Так: незвично.

— Розкажи мені більше про ту дівицю Дрю.

— Тебе завжди цікавить одне, — сказала місіс Бендікс, зітхнувши. — Віддай мені склянку, якщо більше не хочеш.

Сказавши, що мені вже достатньо, я спостерігав за тим, як вона ховає пляшку та склянки і вдруге натискає на дзвінок.

Дівчина з кролячим обличчям зайшла знову і ще раз двозначно посміхнулася до місіс Бендікс.

— Знайшлася карточка Юдори Дрю, любий! — повідомила місіс Бендікс. — Хочу сама в неї заглянути.

Невдовзі дівчина з кролячим обличчям вкотре повернулася з картонкою і подала її місіс Бендікс — так, як екзальтований підліток простягає букет самому Френку Сінатрі.

Коли вона врешті пішла, місіс Бендікс сказала:

— Не знаю, чи це те, що тобі потрібно: «Вік: 28 років. Домашня адреса: 2243, Келсі-стрит, Кармель. Три роки служила у місіс Франклін Ламберт. Прекрасні рекомендації. Особиста покоївка Дженет Кросбі з липня 1943 року.» Це тобі підійде?

Я здвигнув плечима.

— Ще не знаю: може, й так. Гадаю, що все-таки краще піти і поговорити з нею. А що тебе змушує думати, що вона живе з якимось чоловіком?

— А як ще заробляє на життя? Вона ж