Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

— Дженет Кросбі могла залишити їй спадок.

Місіс Бендікс звела густі брови.

— А я про це й не подумала. Звісно ж, могла. Так — тепер, коли починаю про це розмірковувати — цілком імовірно!

— Гаразд, — сказав я, підводячись. — Дякую за віскі. Заглянь якось до нас — в нас також є що випити!

— Ні, дякую! — рішуче сказала місіс Бендікс. — Та твоя Бенсінґер недолюблює мене — це видно з її очей.

Я засміявся.

— Вона й мене не схвалює, але я цим не переймаюся. Нехай то тебе не обходить!

— Мене й не обходить. Але не обманюй себе, Віку! Невже ти не бачиш, що вона закохана в тебе?

Я обміркував почуте, потім крутнув головою.

— Ти помиляєшся. У нікого вона не закохана. Вона не з тих, хто закохується.

Місіс Бендікс презирливо стиснула губи і видала голосний некультурний звук.

«Корал Гейблз», вони ж «Коралові шпилі», були розташовані в глухому куті Оркід-Сіті. Ціле містечко з халуп виросло навколо порту, де процвітала торгівля губками, рибою, черепаховими гребінцями; там також швендяли підозрілі типи. Над районом гавані вивищувався бар «Дельмоніко», найкрутіший заклад побережжя, де щоночі відбувалося не менш як три-чотири бійки, причому жінки билися затятіше, ніж чоловіки.

Авеню Монте-Верде лежить позаду «Коралових шпилів». Це широка невиразна вулиця зі схожими на халупки будиночками обабіч, побудованими приблизно в одному стилі. Хоча цей район і трохи кращий за «Коралові шпилі», але ненабагато. Будинки-халупи населяють здебільшого професійні гравці, жінки легкої поведінки, кричуще одягнені бандити, котрі вдень фланірують територією порту, а свої справи вирішують з настанням сутінок; також хлопчики, які укладають парі й із того живуть, разом зі своїми подружками. Єдиний двоповерховий будинок у районі належить Джо Бетілло, трунареві й бальзамувальнику трупів, котрий, окрім виготовлення трун, за сумісництвом робить аборти та лікує ножові й вогнепальні поранення.

Я їхав «бьюїком» по авеню довгенько, поки не узрів справа потрібну мені хатинку Юдори Дрю. Це був біло-блакитний будиночок на п’ять кімнат із садочком, що складався з крихітної галявини, на якій можна було хіба що грати в галма[8]. По обидва боки від вхідних дверей у горщиках стояли зів’ялі гортензії.

Я піднявся на низький дерев’яний ґанок і постукав у двері крихітним мідним молоточком, котрий уже багато місяців не чистили.

Секунд за десять двері рвучко розчахнулися. Міцної статури молода жінка в сіро-зелених широких штанях та білій шовковій блузі, з волоссям, заколотим на потилиці, оглянула мене підозріливими, злегка почервонілими очима. Вона не належала до красунь, але було в ній щось таке чуттєве, що змушувало не одного чоловіка обертатись їй услід — і то не раз.

Я ще не встиг відкрити рота, як вона швидко промовила рипучим голосом, що був ненабагато мелодійніший за звук, який видає бляшанка, котячись сходами:

— Не витрачайте свого часу даремно, якщо щось продаєте — я ніколи нічого не купую у дверях.

— Вам слід би було помістити це на воротах, — озвався весело я, — скільки б часу ви тоді зекономили! Це ви міс Дрю?

— А вам що до того?

— У мене до неї справа, — терпляче пояснив я, — причому важлива.

— Хто ви такий?

— Мене звати Вік Меллой. Я давній друг Дженет Кросбі.

Верхня губа її сіпнулася — більше нічим вона не виказала своїх почуттів.

— Ну й що?

— То це ви міс Дрю?

— Так. І що далі?

— Сподіваюся, ви зможете мені допомогти, — мовив я, опершись рукою об стінку. — Річ у тім, що мене не влаштовує висновок про причини смерті міс Кросбі.

Цього разу вираз утоми заволік очі міс Дрю.

— Але це ж допотопна історія, хіба ні? Міс Кросбі давним-давно мертва. Так чи інакше, мені нічого про це невідомо.

— Де ви були в момент її смерті?

Міс Дрю притулилася спиною до дверей.

— Кажу ж вам, я нічого про це не знаю; до того ж, не хочу витрачати свій час на те, що мене не стосується.

Я вивчав її похмуре, підозріливе обличчя.

— Міс Дрю, ви знаєте, що майже не робить шуму, але що можна почути навіть за милю? — запитав я, багатозначно дивлячись на неї.

— Ви несповна розуму?

— Дехто здатний розчути цей звук і за кілька миль. Здогадалися?

Вона нетерпляче підняла широкі плечі.

— Гаразд, то скільки ви мені дасте?

— Стодоларову купюру — згорнену вдвоє та хрустку.

Похмурий вираз умить полишив її обличчя. Очі широко розплющилися.

— Невже у мене такий вигляд, що я варта лише стодоларової купюри? — з презирством зронила вона.

— Та вона б не зашкодила самому Морганові[9]. Втім, я міг би зробити перший внесок у рахунок якоїсь вашої великої покупки.

Я бачив, як вона напружено думає. Принаймні тепер ми говорили зрозумілою обом мовою.