Джеймс Хедлі Чейз - Покладіть її серед лілій

йому те, що мені сказали інші. Це доволі безпечно для копа, але не досить надійно для друга.

Керман кинув слухавку, наче ужалений.

— А що, як він справді продасть будинок чи заставить дружину? Ти ж знаєш, який він помішаний на перегонах.

— Чи бачив ти колись його будинок і дружину? А от я бачив. Так я лише зроблю йому послугу.

Коли врешті на лінії почувся голос Міффліна, я спитав:

— То що ти з’ясував?

— Як ти казав: номер ОР-3345?

— Так.

— Авто зареєстроване на Джонатана Зальцера, бульвар Футхілл, санаторій. Ти це хотів знати?

Я намагався говорити спокійно.

— Можливо. А хто такий Зальцер і що ти про нього знаєш?

— Небагато. Він тримає санаторій для диваків. Якщо у вас болить живіт, то Зальцер заллє вас по самі вуха фруктовими соками, щоб вони там бродили. Він і справді так лікує!

— І в цьому нема жодних зловживань?

— Про що ти говориш! Йому вони й не потрібні — він і так гребе купу грошей!

— Ну що ж — дякую, Тіме!

— А ти впевнений у конячці?

— Звісно! — озвався я, підморгнувши Джекові. — Не забудь закласти сорочку!

— Поставлю аж п’ять баксів — але не більше.

Я повісив слухавку.

— П’ять баксів! Та він справжній азартний гравець!

— Машина належить Зальцеру, так? — запитав Керман.

Я кивнув.

— Можливо, ми таки недаремно старались! — і я поглянув на Полу. — Що у тебе є на Зальцера?

— Зараз погляну, — і вона поклала переді мною карточку. — Це може тебе зацікавити. Тут усе, що ми маємо на Дженет Кросбі.

Поки я ознайомлювався з деталями, Пола сходила в сусідню кімнату, де тримала картотеку.

— Танці, теніс і гольф, — сказав я, дивлячись на Кермана. — Зовсім несхоже на людину з хворим серцем. Близькі друзі: Джоан Парметта та Дуґлас Шеррілл. Кілька років тому вона була заручена зі Шерріллом, але з незрозумілих причин розірвала заручини. Хто такий Шеррілл?

— Ніколи про нього не чув. Хочеш, щоб я з’ясував?

— Було б непогано, якби ти зустрівся з тією дівицею Парметта та Шерріллом. Скажи їм, що дружив із Дженет у Сан-Франциско. Вигадай якусь легенду на випадок, якщо вони цікавитимуться твоїм минулим. Пола тебе тим підготує. Що мене цікавить, Джеку, то це їхня реакція на те, що в неї були проблеми зі серцем. Можливо, вона справді мала слабке серце; якщо ж ні, то тут нам є над чим попрацювати.

— Гаразд, — сказав Керман.

Увійшла Пола.

— Не густо, — повідомила. — Зальцер відкрив свій санаторій у 1940-му. Розкішний заклад. Перебування в ньому коштує двісті доларів на тиждень.

— Непогані прибутки, — зауважив я із заздрістю.

— Деякі люди геть з глузду з’їхали. Уявіть-но лише — платити такі гроші за якусь склянку соку! — вдавано нажахано вигукнув Керман. — Ось де легкий заробіток — нам би такий!

— Щось ще?

— Йому 53 роки. Одружений. Дітей не має. Вільно володіє німецькою та французькою. Має ступінь доктора природничих наук. Жодного хобі, — прочитала з картонки Пола. — Це все, Віку!

— Окей, — сказав я, підводячись. — Допоможи Джеку, добре? Йому потрібно знати все про цю дівицю Парметта та про Шеррілла. А я поки зійду вниз та побалакаю з матінкою Бендікс. Хочу дізнатися дещо про персонал Кросбі. Дворецький чомусь не викликає в мене довіри. Можливо, його винаймала на роботу саме вона.

V

На перший погляд — та навіть і на другий — місіс Марту Бендікс, виконавчого директора «Агенції з добору прислуги», легко можна було повважати чоловіком. Вона була огрядна й широкоплеча, стригла волосся коротко, носила чоловічі краватку і комірець та одягалася в твідові чоловічі піджаки. І лише коли підводилася та виходила з-за столу, ви зі здивуванням помічали, що на ній були хоча й твідова, але спідниця, шовкові панчохи й важкі спортивні черевики. Вона вирізнялася неабиякою силою, і якщо ви були недостатньо обережні, тримаючись од неї подалі, то місіс могла з таким завзяттям ляснути вас по плечах, що ваша спина потім боліла б добрих дві-три години. Сміх її був громоподібний і нагадував постріл рушниці дванадцятого калібру, і якщо ви не були пильні, то підскакували, мов підстрелений, зачувши цей її сміх. Не хотів би я жити з такою жінкою! Але вона була добродушна, щедра і цікавилася субтильними блондинками значно більше, ніж такий здоровань, як я.

Сором’язлива дівчина з кролячим обличчям провела мене у кремово-зеленкуватий кабінет місіс Бендікс, відскочивши від мене так, наче я виказував наміри ґвалтівника, двозначно посміхнувшись при цьому шефині.

— Заходь, Віку! — зарокотала місіс Бендікс з-за столу, заваленого паперами. — Присядь-но! Давненько тебе не бачила. Чим ти займався увесь цей час?

Я присів, посміхнувшись їй.

— Та всім потроху, — озвався. — Перебивався з хліба на воду. Мені потрібна твоя допомога, Марто. Чи мала ти колись справи з Кросбі?

— Зовсім недовго.

Вона нахилилася, дістала пляшку шотландського віскі, дві склянки та півдюжини кавових зерен.

— Випиймо, — запропонувала. — Але не хочу засмучувати Мері. Вона не схвалює, коли п’ють у робочий