Ганс Георг Гадамер - Вірш і розмова

від медитації, від наростального заглиблення і звуження голосу аж до оніміння.

Втім, зараз тихне в тузі,

Неначе казка кохання,

Мій спів, і так мені

Велось з ним від початку,

Рум’яність, блідість.

Всьому так ведеться.

Зате для Ґеорґе така характеристика цілком нормальна, якщо тільки сам гугіт розуміти правильно. Його вірш, як і кожна поезія, побудований на грі смислу і звучання. Проте в ігровому полі, де зазвичай урівноважуються обидві поетичні сили, більший акцент падає все-таки на силу звучання. В його віршах чуємо аж якийсь гуркіт, щось наче повторення того самого, відтак слово «гугіт» цілком доречне. В гуготі закладена безпосередність пориву, який народжується не з духовного єства мовної злуки, а швидше через контакт однієї волі з іншою, нагадуючи більше суголосся, ніж мовлення. Тож не дивно, коли Ґеорґе про себе каже:

Я тільки гугіт голосу святого.

Характер поезії самого Ґеорґе вплинув на сприйняття поезії Гьольдерліна, застилізувавши її, як бачимо тепер, понад міру.

Втім, нам необхідно поставити під сумнів релігійне самоуявлення Гелінґрата і загалом ґеорґеанців, яке відобразилося в їхньому словниковому запасі, і визнати глибинну схожість внутрішнього белькотання Гьольдерліна в гімнах з виплеканою строгістю віршових композицій Ґеорґе. Якщо не милюся, вона виявляється насамперед у поглядах поета на себе самого. Незважаючи на відмінність між помпезністю, з якою Ґеорґе виставляє себе у віршах, і скромним самозреченням, яке виявляє «поет у скрутний час», їхні погляди на поезію і людину по суті збігаються. Обидвоє рухаються в контексті новочасного мислення, яке веде початок від поетики Ренесансу. Йдеться про оновлення символу Прометея і його поширення на митця, цього alter deus,[14] починаючи від Бовіла,[15] через Шефтсбері й аж до Ґьоте, чиє чудове переосмислення символу Прометея знає кожний.[16] Суть цього символу полягає в тому, що хай там яким надхненним і надзвичайним не був би поет, творячи, він залишається людиною.

Поетичне «я» набагато меншою мірою тотожне з «я» поета, ніж видається, і майже завжди збігається з тим загальним «я», яким є кожний. Гадаю, що навіть інтерпретатори Ґеорґе, не кажучи вже про Гьольдерліна чи Рільке, звертають недостатню увагу на амбівалентність «я» поета. Їм варто зосередженіше прислухатися до Ґеорґе. Ніде не відчувається «так як у цій книжці: я і ти одна душа».[17] Звичайно, «я і ти одна душа» — особливість «Року душі». Але поет — саме так належить розуміти — хоче сказати, що в усіх його книжках «я і ти одна душа». Насамперед це стосується віршів, в яких поет мовить про поета.

Для обґрунтування такого розуміння звернімося до вірша Гьольдерліна, який, очевидно, мав для Ґеорґе особливе значення. Йдеться про фраґмент «Земля-мати»,[18] який Ґеорґе переписав власною рукою і який знайшли серед його паперів в Мінузіо. Звідти Ґеорґе взяв епіграф для своєї прозової праці. Вірш мовить про долю поета в скрутні часи, як майже в усіх віршах пізнього періоду. Я спробую показати, як крізь долю поета проглядає загальнолюдська доля.

На прикладі пісень трьох братів — Отмара, Гома і Телло. Тристрофна пісня Отмара протиставляє самотнього співця-поета народному хору, якого ще не чуємо. Йдеться не про розлуку, а про наступне:

Я замість громади співаю пісню.

Третя строфа пояснює, що спільного між поетом і народом: мова.

Однак як скеля стала

І були вже викуті в тінній робітні

Дулевні хребти землетверджей,

Перш ніж струмки побігли з гір вдолину

І розцвіли гаї й міста на ріках,

Громоголосо він

Вже дав був чистий закон

І чисті звуки утвердив.

Те, що тут ідеться про мову, можуть підтвердити окремі паралелі з Гьольдерліном.[19] Нібито поет і народ отримали завдяки, так би мовити, творінню перед створінням через грім Усевишнього чисті звуки. Мова — відповідь, яку знаходять смертні. Одночасно вона — підґрунтя, єднісне і єдине, чим ми володіємо, особливо коли боги далеко і спільна пісня не окрилює спільного духу.

Пісня Гома змальовує цю відсутність і заступницьку функцію поета. В часи дозвілля оживає пам’ять про героїчну добу, а великі будівлі храмів «світять пусткою в днину скрутну».

Я сподіваюся, що вчитавшись у третю пісню, пісню Телло, від якої зберігся лише фраґмент, ви збагнете, чому я пов’язую цей вірш з поетичною самосвідомістю Ґеорґе. Якщо у двох попередніх піснях ми відчуваємо різницю між свідомо обраною самотністю поета у випадку Гьольдерліна і прилаштованістю поета до громади, яка його оточує, у випадку Ґеорґе, то третя пісня дає відчути внутрішню близькість між Ґеорґе і Гьольдерліном, зумовлену спільним досвідом поетства.

Хто дякує, перш ніж дістав дар

Й відповідає, перш ніж почує?

Не <добре>, коли вищий промовляє,

Порушувати звучність його слів.

Мудрість бо його й інше право теж,

І є один, якому нема кінця,

І часи сотворителя то

Мовби гори,

Які від моря до моря вкрай

Знай котяться над землею,

Мандрівник не раз повідає про них,

І блукає звір у прірвах,

І ширяють зграї над верховинами;

В священному затінкові,

Де зелен схил, живе там

Пастух і бачить кичери.

Фраґмент обривається. Я не думаю, що прозовий нарис, який починається звертанням «О земле-матінко», вказує на продовження. Незважаючи на фраґментарний характер, тріалог продуманий до найменших дрібниць і я не бачу, як сюди можна вбудувати зміст «О земле-матінко». Власне, з погляду змісту дуже малоймовірно, щоб обидва тексти мали щось спільне. (Про неможливість зведення обидвох текстів в один творчий задум пише Байснер,[20] і я з ним погоджуюся). Хіба йдеться про ту саму тему? Прозовий начерк звертається до матері землі, яка мала стати предметом всіх подальших величань. Натомість вірш до неї не звертається. Він звертається до слів про неї, називаючи землетверджі. З чистого закону мови народжується пісня поета і спів громади. Земля і мова зустрічаються у взаємному віддзеркаленні, кажучи: часи творіння так само непідвладні поетові, як і гори; на їхні кичери, тобто на те, що над ним, дивиться пастух.

Хай там що, Ґеорґе переписав не прозовий нарис, а поетичний фраґмент. У ньому він, поет, упізнав свої погляди на життя. Вірш Ґеорґе з одинадцятого-дванадцятого випуску — найкраще підтвердження:

Слухай що каже пітьмава земля:

Ти вільний мов птах або риба —

Втім щó є для тебе стихія твоя

Хтось згодом відкриє мабуть:

Твої доброчестя і хиба

Що жив ти як люди живуть.

Ти стрів нове юне лице

Та час був старий і з нас кожен

Чи з’явиться хтось хто