Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

жінок, які стояли під стіною, пронизливо скрикнула. Єлень грізно насупив брови, підвівсь із стільця, але не дуже знав, що робити. Поки встиг щось сказати, повновида веснянкувата дівчина повернулася так рвучко, аж підстрибнули вгору її довгі коси, і вигукнула:

– То ти з Устроня?

– Так.

– А я з Конякова, з-за перевалу! – Вона обняла Єленя за шию, сміючись і плачучи воднораз.

– Чому ж мені не сказала? – сердито буркнув Гуетлік.

– Я ж рота не могла розкрити, бо ти відразу автоматом залякав. «Раус, раус!», розпустив губу, – поскаржилася Козубові. – Під стіну поставив разом із цією генеральською відьмою…

Сліз як не було. Щоки в дівчини порожевіли, а сама вона, взявшися маленькими руками в боки, відкинула ногою ріг килима. Показала заховану під ним металеву ляду в підлозі і звеліла остовпілому Густлікові:

– Підніми! Що, сили бракує?

Єлень, натужившись, підняв ляду й, побачивши східці, спустився ними. Внизу відчинив товсті двері, що вели до невеличкого приміщення, увійшов туди й, засвітивши ліхтарика, побачив під стінами нари.

– Сховище на цілий штаб, – сказав, піднявшись нагору.

– Все для оцієї відьми. На фронт дідів та дітей гонять, а в неї вартові мов бугаї…

Не замовкаючи ні на мить, дівчина підбігла до стіни, шарпнула першого з краю німця за плече й, показуючи відкрите сховище, гукнула:

– Лізь туди! Тепер уже не даватимеш волі лапам. Лізь!

Одного за одним усіх загнала в сховище. Допомогла останньому коліном і захлопнула ляду. Маленькими, але міцними руками замкнула її на замок, ще й підперла ломом, який лежав біля входу.

Лажезський, Коста Віхура повставали з своїх місць і разом з Густліком мовчки стежили за моторною дівчиною. Аж хурчала плісирована барвиста спідниця, коли вона східцями вибігла нагору, перехрестилася, стала навшпиньки й поцілувала Янека.

– Гонората. Я дала обітницю, що першого польського солдата…

Не докінчивши,-цмокнула підпрапорщика й за одним махом Віхуру, який широко розкрив обійми.

– Називайте мене Гонораткою… Що першого поцілую, якби навіть був…

Вона стала перед Густліком, але той був гвардійського зросту, тому, навіть звівшись навшпиньки, дівчина не мала б успіху, коли б не поміг сам атакований.

– …Якби навіть був більшовик, – докінчила Гонората.

– Та які ми більшовики! – сказав Єлень, підставляючи щоку.

– Прийшли зі сходу, значить, більшовики, – відповіла Гонората, поцілувала Густліка й зробила кілька кроків до Козуба, який сидів на канапі. – А втім, – махнула рукою, – хай і більшовики, але ж поляки.

Вона зграбно зробила кніксен, сіла на канапу, обсмикнула на колінах білий фартушок і стишила голос, немов боялася, що хтось підслухує:

– Я вам покажу, де є такий міст, якого- ніхто не стереже.

– Покажи! – Лише тепер обличчя в поручика проясніло. – Міцно стоїть?

– Міцно, бо старий, – штовхнула Козуба ліктем у бік і захихотіла, наче з удалого дотепу. – Колись як що робили, то не на один день. То такий міст… – не знаючи, як пояснити, вона розмахувала рукою перед самісіньким носом у командира патруля.

– Підйомний, – підказав Янек.

– Не тільки піднімається. Опускається також. Залізний і стоїть уже сто або й двісті років. Був тут один такий у циліндрі, схожий на сажотруса, – знову засміялася вона, пригадавши собі чудернацького чоловіка, – то генеральша казала йому, що історичний.

– Ви нам його покажете, панночко? – запитав Густлік.

– Коли попросите, то покажу й міст, і все, що тільки… Тільки щоб потім одвезли. В гаражі стоїть генералова машина, можна взяти.

– Яка? – спитався підпрапорщик.

– Може, взяти цю коробку? – промовив Франек – А потім подарували б нашому командирові…

– Тільки до самого мосту не доїде, бо там минулого тижня викопали глибокий рів, щоб більшовицькі танки не пройшли.

– Мотоциклом одвеземо назад, – вирішив Козуб.

– Тих негідників під підлогою мушу стерегти. Як решта наших військ прийде, то віддам, і хай їх до Польщі на роботи завезуть, – розкривала свої перспективні плани Гонората, водночас поглядаючи у дзеркало й пригладжуючи зачесану на лобі біляву гривку.

– Яка машина в генерала? Мерседес? – допитувався Віхура.

– Велика й чорна. З прапорцем.

– Вирушаємо, – наказав Козуб. – Шкода часу на балачки.

Він підвівся і надів шолом.

Вийшов разом із Косом та Лажевським, а за ними, важко зітхнувши, подався Віхура.

Єлень ще збіг по східцях і перевірив, чи надійно тримається лом у кільцях ляди.

– А ви, Гонорато, стріляти вмієте?

– Вмію. Дядько полював на диких кабанів і сарн.

– Ми залишимо тут оці автомати, – показав зброю на килимі.

– Поставлю їх у куток.

– Ви б одяглися тепліше, Гоноратко, бо ночі ще холодні, – говорив Єлень.

– Я, пане Густліку? – засміялася Гонората, підходячи ближче і притискаючи коси до грудей. – Я дівчина гаряча… – Вона розстебнула високий комірець на шиї.

В цю мить за вікнами заревли мотори танків і мотоциклів.

– Пробі! – вигукнула Гонората, хапаючи Густліка за руку. – Ще поїдуть, а ми тут тільки вдвох залишимось…

– Ну й чудово, – спромігся на відповідь Єлень і навіть ліве око примружив, немов у когось прицілюючись. – Тільки хто дорогу покаже?

– Правда, – з жалем кивнула дівчина.

Коли вибігли в двір, Лажевський уже чекав біля самих дверей і допоміг провідниці залізти до засланої фуфайкою коляски. Гонората, роблячи коло себе місце, підібгала ноги й потягла Густліка за рукав.

– Він заважкий, – промовив підпрапорщик, рушаючи з місця. – В танку поїде.

Єлень справді всю дорогу їхав на башті, а не в танку, і хоч кілька разів мало не впав на землю, зачеплений гілляками, проте пильно дивився вперед. Дорога була крута, дарма що не дуже далека. Зупинилися в гущавині, аби не виявити себе. Козуб побіг уперед і швидко повернувся до танкістів.

– Є? – запитав його Кос.

– Є. Треба перевірити, скільки вартових.

– Я це зроблю.

– А я тим часом Гонорату відвезу, – сказав Єлень. Повернулися до вілли швидко й мовчки. їхали по сліду, залишеному гусеницями танків, у темряві, освітленій лише тьмяним місячним сяйвом, і мовчали. Гонората наче чекала, що Густлік заговорить перший, а він, чим далі від'їздив од свого танка, тим більше впевнювався, що вчинив неправильно. Ану ж «Рудому» доведеться вступити в бій – то в ньому залишилися тільки троє членів екіпажу, бо командир пішов у розвідку. Густлік відчував – спина в нього мокріє під мундиром од поту, хоч було досить прохолодно.

– Ви ще приїдете, пане Густліку? – запитала дівчина, коли мотоцикл зупинився перед генеральською віллою, і заглянула йому в вічі.

– Приїду, – запевнив її Густлік.

Він міцно потис