Януш Пшимановський - Чотири танкісти і пес – 3

В лісі було неспокійно. Розташувалися в ньому якісь військові частини, якісь танки міняли позиції, а тягачі тягли по просіках гармати. Проте цей рух, що вдень неодмінно призвів би до сутички, вночі маскував їхній власний марш.

Надлетіли літаки, розсипали кільканадцять бомб десь недалеко попереду, збільшуючи сум'яття та розгардіяш. Це було на руку танкістам. Патруль просувався далі й далі на захід. Путівцем поміж деревами, освітленими загравою пожежі, попереду їхав розвідувальний мотоцикл: повною ходою мчав од прикриття до-прикриття, зникав у темряві для спостереження, щоб потім знов кинутись уперед. Коли в'їхали на пагорб, побачили охоплені вогнем будівлі; біля них метушилися солдати, намагаючись гасити пожежу водою, яку носили у відрах.

Пастух сказав Лажевському повертати. Мотоцикл розвернувся на місці, позадкував і в'їхав у бічну просіку. Кулеметник у колясці просигналив ліхтариком наступному мотоциклістові; сховавшись у кущах, вони поставили регулювальний пост.

Регулювальник просигналив танкам, які, лишаючи за собою глибокі сліди, посунули у вказаному напрямку, супроводжувані чотирма мотоциклами, що їхали обабіч і позаду. Врешті останнім, забираючи регулювальника, виїхав з кущів той мотоцикл, який раніше йшов другим.

Цей маневр повторювався на кожному повороті, при кожній зміні напрямку. Солдати діяли, мов на показових заняттях, виконуючи суворий наказ поручика Козуба, який у кар'єрі заявив усім: за найменшу неточність він оддасть винного до військово-польового суду.

Отак просувалися лісом довгенько, аж поки дісталися до шосе, по якому без угаву мчали вантажні автомашини, транспортери, тягачі з гарматами.

Лажевський зіскочив з мотоцикла і заглибився на кілька кроків у ліс, щоб затримати важкий танк. Виліз на нього і гукнув у люк:

– Дорога! Значить, канал близько.

– Блокуйте з обох боків, і будемо форсувати.

– Якби не той старий…

Підпрапорщик хотів додати ще кілька слів, але Козуб глянув на годинника і сказав:

– На тому боці шосе негайно розвідайте переправу. Лажевський, зціпивши зуби, віддав честь і мовчки пішов назад у сосняк. Хлопець подумав: хоч поручик – солдат бувалий, проте він, підпрапорщик Лажевський, не хотів би ще колись виконувати його накази. Бо хіба це годиться – не дати людині слова сказати? Може, інші менше воювали, але теж дещо знають…

Щоб показати Козубові чисту роботу, він кілька хвилин чекав на слушний момент. Коли в напрямку передової проїхала шестигарматна зенітна батарея, на шосе врешті стало вільно.

– Уперед! – гукнув Лажевський.

З кущів на асфальт рвонули чотири мотоцикли й попарно роз'їхалися в протилежних напрямках. Ще не встигли вони розтанути в сутінках, як із лісу виповзли всі три наші танки, проминули викорчуване поле, подолали рів і вийшли на шосе.

Справа зацокотів наш ручний кулемет, трохи далі спалахнула автомашина, але вже останні мотоцикли перетнули асфальт і зникли в лісі по той бік шосе. Єдиним свідком переходу через шосе залишилася підпалена автомашина; навколо неї, мов нетлі біля лампи, кружляли чорні силуети німецьких солдатів.

Розділ IV ВИЗВОЛЕННЯ

Розвідувати переправу можна потайки й відкрито.

У першому випадку треба непомітно підповзти, спостерігати й терпляче прислухатися, поки вартовий зійде з місця, брязне зброя в окопі, надійде колона солдатів з-за річки або каналу, демаскуючи варту.

Другий метод – це блискавичний стрибок, щоб спровокувати противника й відкрити вогонь, і такий же блискавичний відхід.

Поручик Козуб не дав точних вказівок щодо методу розвідки переправи, отже, Лажевський виконав завдання швидко. Може, навіть швидше, ніж хотів, бо, вирвавшись з-за кулеметного обстрілу, помчав берегом річки, поки несподівано налетів на німецьких вартових, які охороняли другий міст.

Поверталися вчотирьох на одному мотоциклі, оглушені пострілами, засліплені вогнем і пригнічені втратою. Ледве не збилися з дороги, бо лише в останню мить помітили зв'язкового, який причаївся за кущем. Зв'язковий метнувся до них, а коли мотоцикл на мить загальмував, стрибнув ззаду на причеп і рукою показав напрям.

– Наші палац захопили, пане підпрапорщик! Здається, генеральський! – гукав він Лажевському у вухо. – Без єдиного пострілу… Ліворуч і прямо! – гукнув водієві. – У браму.

Мотоцикл проскочив бетонний поріг, і Данило побачив у місячному сяйві великий, мов ліс, парк, а в глибині його, в кінці широкої алеї, правда, не палац, але модерну чималу віллу, поряд з нею гараж і будиночок для слуг.

Під будинками, схожі на купи високих кущів, нерухомо стояли танки; біля них походжали вартові. Трохи далі, сховавшися за товстими стовбурами дерев, чатували розвідники біля своїх ручних кулеметів.

Підпрапорщик зіскочив на ходу з мотоцикла й швидко ввійшов до вілли.

За подвійними дверима, в просторому вестибюлі, де на стінах висіли шкури й роги тварин, яскраво горіли гасові лампи, а велике дзеркало навпроти дверей одби-вало їхнє жовте яскраве світло. На канапі, між завішаними старою зброєю стовпами, що підпирали внутрішні сходи, лежали Козуб, Кос і Віхура. Перед ними на килимі- чотири трофейні автомати, запасні магазини й кілька гранат.

Трохи збоку, поклавши автомат на коліна, сидів на стільці Густлік і пильнував полонених, які стояли обличчям до стіни – четверо солдатів, дебелий старий цивільний, вдягнений у спортивний костюм, і двоє жінок. Підпрапорщик, кинувши на них оком, став струнко перед поручиком, але той підсунув йому стільця.

– Сідай і випий, – подав чашку. _ Лажевський засяяв, нюхаючи напій.

– Кава, справжня кава!

– А ти що думав? У нас є все.

Кос показав на одну з жінок під стіною. Це була огрядна молодиця в сірому, добре пошитому костюмі, зі старанно закрученими кучерями на голові.

– Куди? – спитав Козуб, переводячи розмову на головну тему.

– Не знаю. Біля меншого мосту є бункери, й на тому боці позиції протитанкових гармат, а до бетонного навіть під'їхати не можна, – він на мить замовк і підвів голову. – Німці розбили наш мотоцикл, загинув один солдат і… – одним духом допив каву, поставив чашку, дістав з-за халяви уламок батога. – Провідник загинув.

Козуб стиснув у кулак руку, що лежала на коліні, потім повільно розтулив її, але нічого не сказав. Є люди, які ніколи не плачуть над розбитим склом, не гадають, щб було б, аби не сталося те, що сталося.

– Коли несподівано вирватися з темряви, осліпити німців снарядом, то, може-таки… Можна попробувати, – обізвався Кос.

– Ні, – поручик похитав головою і повторив те саме, що в кар'єрі: – у Крейцбурзі мені потрібні всі танки.

Хвилину всі сумно мовчали.

– Виїде себе не стрибнеш, – по-філософськи сказав Франек Віхура й зморщив кирпатого носа.

– Може, якась мілина, – сказав Гуетлік. – У нас, біля Устроя на Віслі…

Він замовк здивований, бо раптом одна з