Юрій Ігорович Андрухович - Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія»

окрім

них повсюдне дійство — це блудійство

в храмі, де найвищий символ Хрін.

Тут ми бенкетуєм, бешкетуєм,

випиваєм чаші і моря

і супроти Смерти мушкетуєм,

в ус не дуєм, хрипко колядуєм

про якогось Бога і Царя.

II

Але є над ним і другий поверх.

Цвинтар для Поетів та Музик —

царство дерев'яне і лялькове,

звалений зужитий реквізит.

В'януть канти, і мовчать дишканти,

і лежить пустеля нічия,

мов навік пішли Комедіанти

в рай, де не женуть утришия.

Птах не піє, Віща Книга тліє

між безносих масок та гримас.

Нас ніхто не любить, не жаліє.

Подивись, Маріє: все маліє.

Тільки Бозя рюмсає про нас.

III

Але є, нарешті, поверх третій:

це поля, що світяться здаля.

Кожен з нас там їздить у кареті

і співає легко: гоц-ля-ля.

Там Петро баламкає ключами,

сторож парку, вертоградний зух.

І летять Архангели з мечами —

чисто, мов комети — так, що ух!

Там почвари, гемони й ґевали

геть запали в гепу — і гаплик!

Тільки мучить видиво зухвале:

Панночок, яких ми цілували,

і Землі, що втнула з нас Музик!

ПОШУКИ ВЕРТОГРАДУ

Ще трохи — і ти збожеволієш

від щастя продиратися крізь оці кущі.

«Суниця, — повторюєш, — малина,

порічка, ожина, ліщина, агрус!» —

і знову, як заклинання — спочатку.

Сполохані птиці, деякий час покружлявши,

сідають тобі на плечі.

Мурахи повзуть угору

стовбурами твоїх ніг.

Ще трохи — і ти затремтиш

від насолоди вмирати у цих кущах,

гладячи теплих лисиць,

котрі перебігають тобі стежку,

ще трохи — і ти переступиш…

Межа вертограду невидна.

Її, можливо, й немає, хоча

старий Петро стоїть, мов опудало,

відганяючи від саду

всіляку потолоч, охочу поласувати

ябками…

Твоє кружіння колись виявиться

недаремним.

Залишаючи на шпичастих гілках

рештки сорочки і шкіри,

прослизнеш-таки в найгустіші чертоги

кисню і світла!..

Як і колись шепотітимеш,

мов заклинання: «Бузина,

калина, чорниця, шипшина, бузок!»

Впізнаватимеш кожен прожилок

на листках і кожну ягоду, і піщинку,

бо всьому є своя назва,

яко на землі, так і на небі… 

ІНДІЯ

1

Індія починається з того, що сняться сни

про виправу на схід. І вони сюжетні, вони —

наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.

Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,

або голос, який шепоче: «Устань і йди!»,

але ти не певен, чи серцем почув, чи вухом.

Індія — це не зовсім півострів. Це материк,

що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник

не враховують факту, що світ оповитий Нілом.

Що зірки на небі — це, власне, одна з вистав

у театрі Бога. І, видно, час не настав —

площину нам легше вважати кулею. Тілом.

Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.

Але ти, почувши різке й наказове «марш!»,

добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.

І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,

і вони в поході співають приблизно так,

як ангели у небі нічні херувимські концерти.

Площина — це пустелі й царства, хребти, міста,

над якими лишень атмосферна густа висота

в сім ворожих небес, — і яка з них розрада чи манна!

Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,

виноградною впертістю кручених, битих лоз

ти проб'єшся туди, де доречне слово «рахманна».

2

Марко Поло казав неправду, коли

запевняв, нібито мули, воли, осли

над проваллям пітьми і тібетом імли

привели його далі на схід — до Китаю.

Шлях його, безперечно, — то блуд петлі.

Марко Поло, певно, спав у сідлі.

Адже далі на схід немає землі,

адже Індія — це межа, це те, що скраю.

Про який там схід можна казати, якщо

є стіна, за якою — велике й німе Ніщо,

і Воно не любить нас не знати за що,

як здається нам, бо насправді Воно ніяке.

Так що тут зупинка для прощ і пущ,

і останній камінь, і дощ, і кущ,

і тому гординю в собі розплющ —

ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.

Ця стіна — це примара така, об яку

розсипається Азія з ії масивом піску,

розбиваються валки всі об неї, стрімку,

а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.

Але ти приблуда, і доля твоя така:

мандрувати вниз, поки тече ріка,

поки віриш: на світло, немов з мішка,

можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.

3

Увійшовши в хащі, де повно птиць,

уяви: природа — майстерня Бога,

по якій блукає твоя знемога.

Все, що можеш ти, — це упасти ниць.

Невблаганна зелень зійшла, як мор,

як потоп, як піна, слизька на дотик.

Ці рослини горді. Вони наркотик.

Ці рослини схожі на хор потвор.

«Але що там зелень! Вона — це тло

для рептилій, гемонів. Я вбираю

це гниття, цю розкіш — праобраз раю,

де не все збулося й повсюди зло».

Ти, що маєш меч і до нього дух

у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій,

розпанахуй гемонів, ґарпій, фурій,

розтинай пітонів, немов ропух!

Бо якщо вже тут збожеволів Бог

і вінцем творіння цей бестіарій,

де яріє регіт чортячих арій, —

ти повинен цим падлом встелити мох!

Ти повинен вийти з хащів, поки

над тобою Пані Ясна пребуде.

Ти, що світло маєш в очах приблуди,

мусиш вийти на срібло. І навпаки.

4

Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз,

повільна і в'язка, немов рослинний слиз,

коли твоя рука багром тримає спис.

І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,

не мушлі на піску, що світяться з глибин,

не лілію тяжку і ясну, мов ясмин.

А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці —

самотність у човні, з жердиною в руці,

своє лице на дні і рану на щоці.

На берегах цих вод живе химерний люд:

покручений народ впав на рівнину тут.

Ти зажадав — і от поглянь на цих паскуд!

В них тисячі принад: копитця, мов у кіз,

кохання через зад, а їжа через ніс,

у них немає «над», у них темніє ліс.

В них черева, мов льох, а їхня кров — узвар,

в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар,

в них шестирукий бог і довгорукий цар.

Хто розв'язав