Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

що свідчить про поліфакторність історії». При цьому він вбачав «основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості»[64], а саму культуру – «одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу». Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав наступний висновок: основними завданнями національного руху повинні бути формування національної свідомості; поширення видавничої справи; засвоєння мови; створення національної школи; поширення освіти; розвиток літератури та літературного процесу.[65]

М. Грушевський.

Оскільки, на думку Грушевського, «історія подібна до незрівнянної епопеї, якою є похід людства до щастя і правди», то саме сучасна йому доба повинна була «ґрунтуватись на свідомості своєї солідарності з іншими, на подоланні індивідуалістичних тенденцій, адже солідарність є умовою успішного розвитку і прогресу як окремого народу, так і людства загалом». Саме «реалізація в суспільстві солідарних почуттів», вважав голова УЦР, є «шлях до правди, добра, щастя». Таким чином, підсумовував учений, основними тенденціями суспільного розвитку «є тенденції солідаризму та індивідуалізму».[66]

У контексті даного дослідження слід відзначити, що, згідно із сучасними поглядами, солідаризм, як політична теорія[67], спрямований на обґрунтування необхідності виживання та збереження основного ядра соціуму. При цьому ступінь його жорсткості безпосередньо залежить як від глибини кризи, яку переживає соціум, так і від рівня зовнішніх загроз. Обов’язок подолання кризи та протидії зовнішнім загрозам при цьому покладається на еліти, яким надаються відповідні права за одночасного обмеження преференцій та збільшення обсягу соціальних завдань і навантажень. Опорою еліт при виконанні цих завдань повинні стати периферійні та маргінальні групи – в обмін на певні соціальні гарантії та пільги за одночасного скорочення їх соціально-економічних обов’язків. У цьому сенсі неодмінною передумовою успішної імплементації солідарних ідеалів у поточну політичну практику є викоренення зневаги до солідарних стереотипів поведінки на всіх щаблях суспільної ієрархії – аж до застосування засобів індивідуального та масового терору.

Власне цим вичерпуються сучасні знання про політичні уявлення та візії М. Грушевського.

В. Винниченко

За походженням – селянин. Випускник гімназії (екстерн), виключений з юридичного факультету Університету Св. Володимира. 37 років.

«Державотворча» діяльність цього стовпа «Української революції» – на відміну від М. Грушевського – досить добре описана сучасними науковцями, хоча, на жаль, навіть серйозні дослідники, як, наприклад, Л. Лозинська[68], не уникли компліментарних оцінок. Подавши ґрунтовний історіографічний аналіз існуючої літератури[69], дослідниця цілком слушно відзначила його роль як «одного з теоретиків українського національно-визвольного руху», «основи державотворчої діяльності» якого були закладені до 1917 р. Нагадаємо: 1903 р. Винниченко, якому тоді виповнилося 23 роки, опинився на еміграції, звідки повернувся лише 1917 р. Де він був упродовж півтора десятка років, з ким співпрацював на політичній ниві, які ідеї засвоїв або не засвоїв – усі ці та інші питання, пов’язані з тим періодом життя, коли один з керманичів «Української революції» створив «оригінальну концепцію необхідності одночасного вирішення соціальних та національних проблем українства в їх нерозривному взаємозв’язку і поєднанні», – усі ці та інші питання дослідників обходять. Вони лише констатують наявність двох рушійних моментів у Винниченка-політика: «любов до України, всього українського» та «віру в перетворення суспільства на основі соціалістичних ідей». Як бачимо, відсутність понять у царині державного будівництва, зокрема про те, що ефективну та життєздатну державу можна побудувати виключно на основі права, у студента-недоука Винниченка цілком компенсувалася «вірою» в соціалізм. Саме тому висновок дослідниці, що Винниченком «було зроблено значний внесок у розробку теоретичних підвалин української державності», з нашої точки зору, звучить більш ніж сумнівно. Приписавши Винниченку заслугу обґрунтування ідеї «державності України в формі національної автономії в складі майбутньої, побудованої на федеративно-демократичних засадах, Росії», Л. Лозинська підкреслює: саме голова Генерального Секретаріату, дізнавшись про державний переворот у Петрограді, виступив ініціатором проголошення «самостійної суверенної української держави»[70]. Інший дослідник винниченківського державницького генія змушений констатувати: його уявлення не йшли далі «прийняття системи державної влади в Україні».[71]

В. Винниченко.

Т. Заболотна присвятила своє дослідження аналізу особистісних рис вождя українських есдеків. Зокрема, відзначає вона, той «володів рідкісним даром – умінням настроюватись «на хвилю» реципієнта», був «пристрасним полемістом, що вболіває за право українського народу розмовляти рідною мовою». Прискіпливо проаналізувавши епістолярну спадщину письменника і політика, Т. Заболотна з’ясувала, що «ключовою проблемою» його переписки з М. Горьким була «проблема національної неволі, невирішення якої могло призвести до фізичного винищення українства». Антагоніст М. Горького, В. Винниченко виступав як «лояльний, стриманий реципієнт, щоправда, дещо самозакоханий адресант» у листуванні з Коцюбинським. Але в обох випадках «епістолярній творчості В. Винниченка властивий нігілістичний імпульс, який виявляв його причетність до критики традиції культури. Остання тотожна для нього з поняттям «метафізики» в його Ніцшеансько-Гайдеґґерів-ському розумінні». Мабуть, єдиною людиною, яка змогла до певної міри «розшифрувати» Винниченка, була Леся Українка, яка ставилася до нього «з повагою, бо розуміла силу його таланту»; але в той самий час «вважала згубним проповідництво нових моральних принципів і якостей, які стверджував митець». «Врешті-решт, – відзначила Т. Заболотна, – саме бажання В. Винниченка писати російською мовою викликало непорозуміння та незгоду Л. Українки, вона бачила в цьому зраду – здачу позицій на користь “ласкавих переможців”».[72]

Шизофренічність класика української літератури яскраво проявилася на політичному герці. Упродовж усього свого політичного життя В. Винниченко мав за правило грати одночасно за несумісні між собою політичні сили. Так, наприклад, у 1918 р., по усуненні УЦР, він одночасно вів переговори: з Гетьманом – про формування уряду; з Микитою Шаповалом – про організацію антигетьманського повстання; з більшовиками – також про організацію антигетьманського виступу, лише час від часу інформуючи про них свого поплічника. При цьому, домовившись із прем’єром Ф. Лизогубом про остаточний склад уряду, Винниченко «одразу відмежувався від діяльності кабінету складеного за його участю», а також видав від імені Українського Національного Союзу (УНС) «Заяву про міжнародне і внутрішнє становище України», яка мала виразно антигетьманський характер, «не відповідала вже досягнутим з владою домовленостям». Документ, розрахований на громадську думку країн Почвірного союзу, як підкреслює О. Бойко, був «непридатним для українського суспільства» і дезавуйований Українським Національним Союзом.[73]

Людина без будь-яких моральних гальм або політичних принципів, Винниченко, щойно викинутий з усіх посад у партії та «державі» Директорії УНР, наприкінці березня 1919 р. опиняється в Будапешті. Через посередництво посла УНР в Угорщині М. Галагана та (увага!) керівника комуністичної Угорщини Б. Куна В. Винниченко як приватна особа пише листа до Москви (тобто до Леніна – Троцького), з якою УНР перебувала