Данило Борисович Яневський - Загублена історія втраченої держави

– «селянські розрухи… були спричинені генеральним межуванням»;

– «руські» були чужі люди, якісь зайди вроді «руського лавочника»; до них ставились «не тільки з великою обережністю, але й з повним недовір’ям, бо він “обдурить”»;

– «балакали вони (росіяни, великороси. – Д.Я.) надзвичайно смішно»;

– «душа української дитини була скалічена», оскільки їм «ніхто не допомагав нормально розвиватись й усвідомлювати себе національно; навпаки, нас калічили в школах різні «патріоти», вбиваючи нам в голови “рускость”»[54]

Якщо послуговуватися не правдивими, але все ж таки суб’єктивними враженнями М. Галагана, П. Стебницького, Є. Чикаленка та будь-кого іншого, а сухими цифрами, то картина від цього стане ще більш невтішною. Як встановив сучасний дослідник Д. Розовик, станом «на 1917р. понад 80% населення «України» було малограмотним або неписьменним, 50% дітей не мали можливості відвідувати школу». В абсолютних цифрах картина така: «до існуючих 30 тис. початкових «народних» шкіл ходило 1,7 млн дітлахів, їх навчали 50 тис. вчителів»[55]. Іншими словами, на одну початкову школу припадало 1,66 вчителя та 56,66 дитини, тобто 1 вчитель на 34 дитини. І цим вичерпувалися можливості доступу 30 мільйонів «хохлів» до освіти рідною мовою. Результат цієї «політики», яка дивним чином нагадує нацистську в галузі освіти українців, запроваджену під час Другої світової війни, такий: «вищу освіту в українському суспільстві, за даними перепису 189 р., мали близько 24 тис. чоловік, середню спеціальну – близько 17 тис.»[56]. При цьому, констатує М. Кармазіна, «національно свідома еліта Лівобережжя на межі століть була нечисленною, була лише однією з течій в українському суспільстві», «майже повністю була зденаціоналізована і зрусифікована» і взагалі «переживала процеси становлення»; на Правобережжі «український народ творили» селяни та малоосвічені священики; в «підавстрійській Україні аж до кінця XIX ст. першорядну роль в українській спільноті відігравало духовенство – малоосвічене і сполячене, чиїми характерними рисами був консерватизм і клерикалізм…».[57]

Поодинокі щасливці типу мого діда І. Яневського та п’яти його братів і сестер, які мали матеріальні можливості для навчання, були вимушені навчатися або російською (в межах Імперії), або французькою, або німецькою мовами (поза межами Імперії). Навчатися мовою рідною аж до середини XIX ст. було неможливо за визначенням, «оскільки до того часу не існувало літературної, вільної від регіональних діалектизмів української мови»[58]. На початку століття наступного ситуація залишалася не менш сумною. За даними Д. Розовика, «в 1917р. україномовні книжки забезпечували 2—3% потреби, бібліотек на території 9південно-західних російських губерній практично не було, в 1917р. бібліотеки задовольняли тут 8—10% потреб переважно міського населення»[59], у той час як 90% «малоросів», яких згодом назвали «українцями», жили на селі, були в абсолютній більшості неписьменними і, отже, позбавленими будь-яких соціальних перспектив у межах Російської імперії.

Ну, і, нарешті, про третє «але» запропонованої та використовуваної сучасними дослідниками дефініції «національно-визвольні змагання». Мова йде про термін «визвольні». Для того щоби «визволятися», треба мати від чого «визволятися». Наприклад, «визволятися» можна і потрібно від іноземної окупації. Чи мала місце така окупація в даному окремому випадку? Відповідь є ствердною: так, воєнна окупація мала місце. Наприкінці XVIII ст. землі, до яких згодом – у XIX – на початку XX ст. – застосовували адміністративну назву «Південно-Західний край», або географічну – «Наддніпрянська Україна», або зовсім уже чудернацьку для реалій того часу – «етнографічні українські губернії», увіходили до складу Речі Посполитої, державне тіло якої було розтяте поміж Королівством Пруссія, імперією Габсбургів та імперією Романових. З правової точки зору остання ніколи Україну не окуповувала хоча б тому, що ніякої України як політичного, адміністративного або державницького поняття у згадувані часи не існувало. Росія окупувала землі Речі Посполитої, у більшості своїй замешкані русинами, православними за віросповіданням і католицькими за церковною приналежністю. Тому так звані «Українські національно-визвольні змагання», якщо і могли мати місце, то виключно як «визвольні змагання» підданих Речі Посполитої – поляків, литовців, русинів (у т. ч. сучасних українців та білорусів) проти німецько-австрійсько-російської окупації, за відновлення державної цілісності Речі Посполитої в кордонах 1792 р., за відновлення її республіканського, демократичного, конституційного ладу.

Ще одна частина сучасної України – власне її лівобережна частина – ще в першій половині XVIII ст. була «цивілізаційним пустирем». Умови для його заповнення виникли лише після припинення «діяльності» Запорозької Січі, розселення реєстрових козаків полками на землях обабіч Дніпра, переведення до незаселеного Степу селян із центральних російських губерній, та, найголовніше, після початку тут індустріальної революції, пов’язаної з винайденням покладів мінерального палива та залізної руди на території сучасного Донбасу та Криворіжжя. Таким чином, і на цих землях підстави для початку «Українських національно-визвольних змаганнь» були відсутні, оскільки на цих землях ніяких державних формацій і, отже, їх підданих не було і, отже, не було потреби нікому від іноземної окупації визволятися. Визволятися треба було хіба від окупації «внутрішньої», суть якої вичерпно описав французький посол у Петрограді Моріс Палеолог: «Один з найбільш тривожних симптомів – це той глибокий рів, те провалля, що відокремлює вищі класи російського суспільства від мас. Між ними немає жодного зв’язку, їх відділяють начебто століття».[60]

Персони

М. Грушевський

За походженням – син учителя гімназії. Випускник Тифліської гімназії, учень Володимира Антоновича, професорський стипендіат Університету Св. Володимира, професор Львівського університету, засновник і голова Українського Наукового товариства, головний редактор «Науково-Літературного вісника». 51 рік.[61]

Політичні погляди одного з ключових політичних гравців доби УЦР «першої» УНР, як це не дивно, є чи не найменш дослідженою темою. Наразі маємо два дослідження, з яких випливає, що основними ідеями «ідеолога та організатора відродженського руху» (які голова Центральної Ради намагався втілити в політичну практику) були такі:

– провідником національного відродження є український інтелігент;

– безперервність історичного буття українського народу є доконаним фактом;

– «істотною домінантою», яка визначає «динаміку національного відродження», є «українська національна ідея». Відомі нам дослідження не містять вичерпного несуперечливого визначення дефініції «українська національна ідея». Сам М. Грушевський того вияснити не зумів, натомість «науково обґрунтував» інше поняття – «національна свідомість», під яким він розумів «духовний фундамент», на якому «здійснюється національне відродження». Але навіть не це є головним у політичних візіях лідера «українських національно-визвольних змагань». Як виявляється, «вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обґрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського».[62]

На думку Грушевського-науковця, «історичний процес має поліфакторний характер, його розвиток зумовлений взаємодією чинників, які творять багатовимірність історії»[63], а в самій історії «діють три основні групи чинників: народ, територія і культура,