Валерій Федорович Солдатенко - Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi

Рад. Такі плани виношували угорські комуністи, серед них Бела Кун, відводячи велику роль у реалізації цих планів колишньому голові Генерального Секретаріату і Директорії. В. Винниченко з рядом пересторог згоджувався на новий раунд політичної боротьби, однак через обставини, що від нього не залежали, накресленим планам не судилося збутись.

Болісно переживаючи поразки Української революції, В. Винниченко прагнув збагнути їх глибинні причини. В червні 1919 р. він задумує «писати щось подібне до історії української революції».

Приступаючи до реалізації задуму, В. Винниченко планував, що вийде книжечка аркушів на десять, а вийшло три випуски, загальним обсягом аж на 70 аркушів.

Рукопис було завершено в лютому 1920 p., лише за 8 місяців! Думається, справедливо говорити про те, що цю працю, яка була названа «Відродження нації», Володимир Кирилович вважав головним каналом свого впливу на суспільне життя в Україні. У жовтні 1919 р. він робить у щоденнику запис про необхідність прискорення роботи над виданням книги. «Це помогло б далі в самій справі, – продовжує В. Винниченко, – вияснило б усім, через що і для чого я пішов на цю справу. І може не одного чесного чоловіка переконало б і перетягло на наш бік».

Неодноразово принижуваний, переслідуваний, гнаний політик вже вкотре намагався роз'яснити суть того, що коїлось в Україні, запропонувати свій план розв'язання найскладніших, найзаплутаніших проблем. І розраховував на чесних людей. В тих умовах іншого виходу він не знаходив. А байдужо спостерігати за тим, що відбувається на Батьківщині, він просто не міг – не давала спокою совість. Він вважав, що в 1919 р. на відроджувану націю, на молоду державність накинуто «смертельну петлю» і «що ближче та петля, то наче мене вона душить, наче мені накинули її…»

І в такій ситуації саме книга повинна була стати його основною зброєю, засобом впливу на ідейно-духовний поступ, на умонастрої співвітчизників. В. Винниченко усвідомлював всю складність поставленого перед собою завдання. «Я беру на себе трудну річ, – відзначав він у передмові, – дати повну, правдиву картину боротьби українства за визволення своєї нації під час і після Великої Російської Революції.

У дні тяжкі, у дні найтяжчі нашого народу я берусь за цю роботу. Майбутність України закутано в диму кривавої ненависти, неситого зазіхання ворогів, безсилля й знесилля нашого. Важко робити цю працю в потрібному спокою.

Але в свідомости ваги істини, в свідомости значіння щирого, нелукавого й чесного виявлення подій, я вживу всіх усиль, щоб одсунути від себе всяке національне чи партійне лицеприяття, одійти від усяких особистих сімпатій чи антіпатій і розглядати весь хід нашого руху в усій об'єктивності, на яку можу бути здатним».

Звичайно, у творі з високою питомою вагою мемуарного матеріалу чимало суб'єктивного. Але цей суб'єктивізм – особливого роду. Це не традиційна вузькопрагматична спроба понад усе виправдати себе, свої вчорашні вчинки перед історією, в очах читачів, нащадків, а тим більше – довести комусь (як сьогодні нерідко гадають!) своє право на повернення на Батьківщину, право бути корисним власному народу. Політичні оцінки подій, особливо кінця 1918—1919 pp., які ввійшли до «Відродження нації», прямо кореспондуються з думками у щоденнику – щирою сповіддю перед своєю совістю. А в багатьох випадках сприйняття, оцінка подій прямо запозичені, перейшли у книжку зі сторінок інтимного документа – настільки вони були органічно відповідними.

Ще лише приступаючи до роботи, В. Винниченко застерігав майбутнього читача: «Я не хочу писати історії в академічному значінні цього слова. Це мають пізніше зробити фахові дослідувачі. Моя мета – перейти через усі етапи недавно-минулого, зв'язати їх, одкинути неважне й дати суцільний образ цих і радісних, і болючих часів нашої нещасної історії».

Очевидно, цього застереження не варто забувати при загальній оцінці твору при всій його безперечній вазі і неминучому історіографічному значенні.

Коли книга була віддрукована, В. Винниченко зміг двадцять перших її примірників переправити нелегальним літаком до Києва – настільки важливою для впливу на політичне життя в Україні вона йому уявлялася. Проте виданню, як і його автору, в Україні не поталанило. Воно не було поширене в момент, на який було розраховане – 1920 р., та й протягом наступних десятиліть залишалося відомим лише вузькому колу фахівців – істориків.

Щоправда, окремі розділи «Відродження нації» були включені до збірки під красномовною назвою «Революция на Украине по мемуарам белых» (М.—Л. – 1930. – С. 277—358). І хоч укладачі старанно вилучили з тексту практично всю критику В. Винниченком Тимчасового робітничо-селянського уряду України на чолі з Г. П'ятаковим (а до збірки були залучені матеріали доби Директорії під назвою «Из истории украинской революции»), мало хто міг познайомитись і з цими невеликими шматками Винниченкового твору. Збірник теж невдовзі потрапив до спеціальних сховищ бібліотек.

Рівно через сім десятиліть майже суцільних спроб дискредитації «Відродження нації» і її автора Видавництво політичної літератури України відшукало раритети і похапцем, без ґрунтовних супровідних матеріалів перевидало книгу у серії «Бібліотека репринтних видань». І знову, здається, книга з'явилася невчасно. Закінчувалася «горбачовська доба», коли ім'я В. Винниченка і його творчий спадок нерідко дуже непрофесійно, навіть дилетантськи і спекулятивно (хто знав той спадок?!) використовували в політичній полеміці. Коли ж з'явилася можливість судити про В. Винниченка, його погляди не з чиєїсь подачі, а безпосередньо за його твором, знову виявилось майже те, що стало зрозумілим ще в далекому двадцятому році. Дуже вже цей Винниченко був непростий, неодномірний, дуже багатогранний, ґрунтовний, глибокий, а відтак і «незручний».

На очах у громадськості сталася дивна метаморфоза: вчорашнього кумира з поблажливою посмішкою відсунули з поля ідеологічних змагань… «Ну, що ви хочете від людини, яка поставила собі за мету будь-що повернутися на батьківщину, де зміцнювався тоталітарний більшовицький режим? – Ось і понаписував казна-чого на догоду тогочасним правителям!»

Що ж, чинити так значно легше, аніж спробувати зрозуміти хід думок одного із дійсних романтиків Української революції, дати собі нелегкий труд проникнути у сутність надзвичайно складних процесів буремної доби, розібратись у їх історичній зумовленості, мотивах поведінки і творчості Володимира Винниченка.

Виходячи не стільки з бажання заперечити не вельми коректні оцінки Винниченкового твору, а скільки прагнучи з'ясувати його істинне історіографічне значення, варто спеціально зупинитись на факті його біографії, що викликає особливо гострі суперечки, – спробі повернення в Україну в 1920 р.

Вся поведінка В. Винниченка в тій історії висвітлює досить цікаві моменти, які просто органічно доповнюють розуміння ним еволюції революційних процесів. Ситуація з можливістю повернення виникла не зненацька. І якщо говорити про суб'єктивний бік, то В. Винниченко начебто поступово дозрівав до непростого рішення, нагромаджуючи в собі відповідні ідейні аргументи.