Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

— Конкретней.

— Оно увеличено. Сердце.

— Давай дальше.

— Гм. Не женат. Хотя перевалило за двадцать семь. Закончил университет Шевченко. Философ. Лейтенант запаса. Владеет несколькими иностранными языками.

— Какими? — загасив сигарету. — Я тебя что, каждый раз буду переспрашивать?

— Испанским, английским и русским.

— Русский теперь тоже считается иностранным. Ну-ну.

— Встречается с девушкой, зовут Дашей, фамилия — Мащенко.

— Отчество.

— Святославовна.

— А не Славика ли Мащенка она дочь? — устав із крісла, пішов до вікна.

— Какого именно?

— Того. Именно того Славы Мащенко, который пару дней назад гостил у меня на даче, именно того Славы Мащенко, — нервово.

— Так у него сын, сыну ж там лет пять, а недавно еще один родился, тому вообще два месяца. И жена у него молодая, двадцать шесть лет ей, зовут Сашей.

— Он с первой женой развелся и оставил ей детей. Узнай, Даша случайно не одна из них?

— Да хорошо, узнаю.

— Не хватало еще, чтобы этот Марк влез в семью олигарха. Это все? — відвернувся від вікна.

— Нет. Еще есть пара фактов. Вот, один очень интересный. Марк профессионально занимался айкидо, у него четвертый дан. Раньше участвовал в подпольных боях без правил. Говорят, зарабатывал там неплохие деньги.

— Под кем этот бизнес?

— Это Арцания. Он имеет с этого деньги.

— Слышишь, а четвертый дан — это что значит?

— Это значит то, что меня, к примеру, он уложит секунд за шесть.

— Ясно. Да чего ж он хочет, журналист хренов? — Знову сів у крісло і, попорпавшись у шухляді, дістав якісь записники. — Узнай, откуда у него деньги. То ли Слава ему башляет, то ли Арацан свою блудливую черножопую руку приложил, то ли хер его знает. Да, на, вот тут телефоны, свяжись с этими ребятами, пусть они с ним поработают.

— В смысле?

— Телефоны на прослушку поставят, наружное наблюдение организуют, Дашу под колпак возьмут, маму проведают пару раз. Если мальчик — простачок, оставим в покое, пусть и дальше своим онанизмом занимается. А если он готовится что-то учудить, я его раздавлю на хер. У меня президентская кампания на носу, а он тут в свободу слова играется. Не, ну нормально? Чудак просто так шпарит в общенациональный эфир, шо в голову взбредет, цифры там разные, мнения чьи попало, ни тебе цензуры, ни хотя бы какого-то контроля, нихера. Репортеры без границ. Иди работай. И скажи Свете, чтобы документы подготовила, у меня сегодня доклад в Кабмине.

— Хорошо. Когда что, я позвоню.

— Давай, — той уже відчинив двері. — Слышь, а как ты с ним встретился?

— Легенду придумал, типа он мою девушку на дискотеке клеил, увиделся, поговорил. Так, под бандита закосил.

— Он испугался?

— Нет. Хоть бы что. Башню ему давно сорвало и унесло ветром в неизвестном направлении.

— Может, он идейный?

— Не знаю. Вряд ли. Подорванный — точно, а насчет идейный — нет, не скажу.

— Где он на мою голову взялся? Закрыть программу, хай подымут, убить его — вонять будет долго, не хочу, тут еще с Гонгадзе не улеглось. Эх, ладно, иди рой землю. Там посмотрим.

Він вийшов, а мужчина підійшов до телефону, узяв слухавку, набрав номер.

— Алло, это Урманис. Да. Да, с министром. Соедините. На линии?

— Я слушаю, Ян.

— Боря, у меня одно дело к тебе. Подсобишь?

— Что за дело?

— Мальчонку пугнуть нужно.

— Кто у нас мальчонка?

— Да так, хулиган один, образумить бы его, а то совсем уже распоясался.

— Не вопрос. Данные сбросишь по факсу мне лично.

— Буду должен, Боря.

— Что за формальности? Все сделаем.

— Пока.

— Бывай.

Він підійшов до вікна, визирнув на вулицю, там, під стінами Кабміну, стояли мітингувальники й вимагали скасувати ПДВ на книги. Він помітив, як кілька чоловік підпалили рукописи, і ті спалахнули яскравим полум'ям. Міліціонери хотіли загасити, а потім відійшли й дивилися, як палахкотить багаття і згорають чиїсь думки. Йому стало нецікаво, він зашторив вікно та пішов до виходу. Віце-прем'єр із гуманітарних питань Ян Урманіс спізнювався на обід, під Кабміном його чекала машина.

Статистика

За словами голови антикорупційного комітету Верховної Ради Володимира Стретовича, корупція в українській владі уже досягла віце-прем'єрського рівня. Президент, у свою чергу, зазначив, що масштаби корупції характеризуються як такі, що вразили всі сфери нашого життя.

Розділ 8 (Chapter 8)

Коли Даша прокинулася, Марка в ліжку вже не було. Вона стягнула з голови ковдру, намацала рукою трусики, потім глянула на себе в дзеркало — воно висіло якраз навпроти ліжка — і, протерши очі, знайшла ногами капці й побрела на кухню.

— М-а-а-арку, — вона завжди зверталася до нього ось так, протягуючи єдиний у його імені голосний.

— Я. — Він сидів на підлозі під батареєю і гриз телефонну антену. Поряд із ним лежали шматочки шоколаду й чашка з недопитою кавою.

— Коли ти встав? — стала в дверях і здивовано усміхалася.

— А скажи, Дашо, тобі ніколи не здавалося, що ось, нарешті, настав момент, заради якого ти народилася на світ?

— Ти про що?

— Я думаю, що в моєму житті такий момент настав.

— І що ти зробиш?

— Те, що мушу. Я не можу інакше, я так довго його чекав: жив-жив-жив, пив пиво, трахав дівчат, ходив у кіно, грав у футбол і робив ставки в букмекерській конторі, бився за гроші, займався журналістикою, писав романи та вірші, читав сучасників і класиків, мріяв про майбутнє, чекав війни з Іраком, повернення до СРСР, конфлікту з татарами, економічного колапсу, дефолту, знищення решток незалежності, підвищення цін на транспорт і хліб, посилення епідемії туберкульозу, вимкнення світла, тепла й газу, боявся захворіти на СНІД, стати наркоманом, геєм чи навіть бісексуалом, не заробити грошей на квартиру, зневіритися в ідеалах християнства, у політиці опозиції, чесності президента та православної церкви, — так минуло двадцять сім років, і я більше не можу, я маю взяти цей шанс, він мій! Чуєш? Мій!

— А ти не колешся? — підійшла й сіла навпочіпки перед ним.

— Ні, — повернувся до плити й заплющив очі. — Ми не побачимося більше, Дашо.

— Ти не простив мені?

— Простив, — він дивився в підлогу, — простив. Ти, Дашо, маєш мене зрозуміти.

— Я намагаюся.

— Це не те, Дашо. Я піду. Я зараз встану і піду.

— А я? Ти ж чув, я люблю тебе, — сказала це якось приречено.

— Так, я чув, і ти чула, що я люблю тебе. Справа не в тому, чи любимо ми.

— А в чому?

— Маємо ми бути разом чи ні. Ти колись сказала, що будеш зі мною все життя, але ще не знаєш, у якій