Василь Зима - Ukrainian dream «Последний заговор»

ролі. Так от, я тобі скажу, в якій саме: ти будеш моїм добрим спогадом, — підняв голову й подивився просто в її дещо звужені, гарні-гарні карі оченята.

— Знаєш що, Марку? — вона починала помалу червоніти, її голос ставав жорстким і зовсім не рідним.

— Що? — не відводив погляду.

— От хочеш, я тобі правду скажу?

— Скажи, — він зовсім не хвилювався, і це її дещо дратувало, оця його холоднокровність і впевненість у собі.

— Ти боягуз, Марку. Я думала про це ще раніше, але в той момент, коли ти відмовився займатися зі мною сексом, посилаючись на свої релігійні переконання, я списала це на принциповість, а насправді ти боявся, що я завагітнію. Це сталося після того, як зліз презерватив і трохи сперми потрапило до лона. Слава Богу, тоді все минулося. Потім, коли ти не поїхав зі мною до батьків, я знайшла цьому пояснення і переконала себе, що це твоя скромність, а насправді ти злякався відповідальності й офіційного статусу нареченого, тепер ти взагалі прощаєшся зі мною і пояснюєш це тим, що в тебе є якась надмета. Марку, ти боїшся, боїшся мене, розвитку наших стосунків, ти боїшся створювати сім'ю, ставати батьком, виховувати дітей, узагалі, ти боїшся дорослішати, Марку, і навіть тепер я часто згадую ті твої слова. Пам'ятаєш, ти казав: «Коли нам буде за сорок, ми підемо в гори й загинемо, зірвавшись зі скелі, або підемо на яхті в океан і потонемо, я не хочу помирати старим у ліжку, і я не хочу, щоби на мою могилу приходили люди»? Ти боїшся, Марку, і тому тобі все одно, що робити, аби лише не бути ні перед ким відповідальним.

— Невже?

— Ти професіонал, Марку, і єдине, де ти таки ведеш себе відповідально, — це в роботі: ти виконуєш її на сто відсотків, бо не любиш утрачати гроші та репутацію. Всього іншого для тебе не існує, і мене також. Ти отак просто кажеш мені «прощай», ніби моїх почуттів, моїх мрій, моїх бажань і планів для тебе не існує. Ти скажеш мені «прощай» і підеш. А я? Як жити мені і що ти залишиш мені на згадку?

— Ти зможеш знайти собі іншого. Ти ж так давно цього хотіла!

— Ні, Марку, я вже давно цього не хочу, я хочу бути з тобою, а ти… — вона затулила долонями обличчя й голосно схлипнула.

— Не плач, — він обійняв її за плечі і пригорнув до грудей. — У тебе знову зачервоніються й почнуть боліти очі. Я не хочу, щоби в тебе боліли очі, маленька. Давай просто помовчимо, бо ні ти, ні я — ми не знаємо, що буде завтра, ми живемо в дивній країні, де не завжди все стається саме так, як нам того хочеться. У мене нема надмети, просто є одна справа, яку я маю зробити, щоби ніколи не шкодувати за невикористаним шансом, розумієш?

— Скажи мені, в чому річ? — вона торкнулася устами його надірваної набряклої губи й так довірливо поглянула в очі.

— Я не скажу. Ти просто вір мені, і я повернуся до тебе одного дня, ти чуєш?

— Так, я чую.

— Ти віриш мені?

— Я вірю, — вона сказала це дуже впевнено і щиро.

Він поцілував її в чоло, підвівся, вийшов у коридор.

— Я сумку залишу в тебе, візьму тільки гроші, свої.

— А ті, що я заробила для тебе?

— Ти залишиш їх собі. В тій справі, яку я маю зробити, гроші — не головне.

— А що головне?

— Віра, — він узявся за дверну ручку, — і не телефонуй мені, я сам озиватимусь, — переступив поріг. — У нас ще все попереду, — Марк пішов до ліфта, вона чула, як відчинилися двері і кабіна поволі поповзла униз. Даша сіла на підлогу, і раптом її охопило якесь дивне відчуття того, що вона бачила Марка востаннє. Вона ніяк не могла цього позбутися, а тому налила лікеру й випила залпом, це не допомогло, тільки більше розболілася голова. Даша обхопила її руками й заплющила очі, їй зовсім не хотілося вірити в те, що вона більше ніколи не побачить свого Марка.

Розділ 9 (Chapter 9)

Поїзд «Донецьк — Київ» спізнювався. Пасажири загального вагона давно прокинулися, а більшість і не лягала зовсім і мовчки жувала хліб, помідори, пила молоко та солодку воду, дивилася у вікно, просиджувала в туалеті, грала в карти, читала Марініну й Пауло Коельйо, старі яскраві газети з фотографіями голих дівчат і кримінальну хроніку, розгадувала кросворди, говорила про політику і футбол, ціни на хліб та маленьку зарплатню, хвороби й дієти, рецепти тортів і ліки від геморою. Ще пасажири палили в тамбурі, причісувалися, пудрили носи та фарбували губи, набивали придбаними за кілька гривень яблуками сумки і часом голосно матюкалися, коли мова заходила про владу, тарифи на комунальні послуги, футбол, майбутні вибори та погоду за вікном. Погода дійсно була кепська: дощ ішов усю ніч, і на ранок тільки посилився, і тепер бив у вікна, і розмивав сірими фарбами сумні ранкові краєвиди.

— Ви живете в Києві? — інтелігентного вигляду особа поглянула поверх окулярів на огрядну жінку в теплому піджаку, одягнутому на яскравий турецький светр.

— Нє, в Горловке, да ето я так, в гості к сину, син тут работає, бо дома дєлать нєчєво.

— А що вдома?

— Да шо дома? — молодий хлопець відклав убік книгу. — Работы нет, а если и устроишься куда, денег все равно ни хера не платят. Молодежь гуляет, колется, трахается, кто спортом занимался, те в бандиты пошли, ходят по улицам, людишек трусят. Я от за себя скажу, я боксер вообще, я на износ работал. И шо? Я на хер кому нужен в Горловке. А шо, мне в шахту лезть, чтобы привалило, или морды идти бить? Так я не хочу.

— А що ти в Києві робиш? — інтелігентна особа з цікавістю подивилася на хлопця.

— Людей вожу, я водитель маршрутки. Да в Киеве нормально, я комнату снимаю, девушка у меня есть.

— А скільки тобі років?

— Двадцать пять. Молодой еще. Я до сих пор Бога благодарю, шо из дыры той вылез, хоть человеком себя почувствовал: идешь с утра на работу, а не по барыгам, зарплата есть, можно в кино сходить, да вообще планы какие-то строишь на жизнь, мечтаешь даже.

— Про що? — вона зняла окуляри і спостерігала за кожним порухом його вуст.

— Да много о чем мечтаю: детей иметь, бизнес свой, мечтаю дом построить сам, как дед мой, сад посадить, ну и, конечно, машину купить хорошую.