Олександр Грін - Пурпурові вітрила

class="p1">— Гм! — сказав він, зводячи очі на стелю. — Це, мабуть чи не Корабельна Ассоль, інших таких нема. Їй бракує однієї клепки в голові.

— Справді? — байдуже сказав Ґрей, відсьорбуючи довгий ковток. — Як же це сталося?

— Коли так, то слухайте, будь ласка.

І Хін розповів Ґреєві про те, як років сім тому дівчинка розмовляла на березі моря зі збирачем пісень. Звичайно, ця історія, відтоді як жебрак утвердив її буття в тому-таки трактирі, набула обрисів грубого й утертого наговору, та суть лишилася недоторканною.

— Відтоді так її й звуть, — мовив Меннерс, — звуть її Корабельна Ассоль.

Ґрей мимоволі зиркнув на Летику, який і далі сидів тихо і смиренно, відтак його очі припали до курного шляху, що пролягав біля корчми, й він відчув немовби удар — одночасний удар у серце й у голову. Шляхом дріботіла та самісінька Корабельна Ассоль, до якої Меннерс допіру поставився клінічно. Дивовижні риси її обличчя, що нагадували таємницю неперебутньо бентежних, хоча простих слів, постали тепер перед ним у світлі її погляду. Матрос і Меннерс сиділи до вікна спиною, проте, щоб вони часом не обернулися, Ґрей мав мужність відвести зір на руді Хінові очі. Щойно він стрівся поглядом з Ассоль, як уся млявість Меннерсової оповіді розвіялась. А Хін, нічого не підозрюючи, провадив:

— Ще можу доповісти вам, що її старий — закінчений мерзотник. Він утопив мого батька, мов якого кота, хай Бог прощає. Він…

Тут у річ йому впав несподіваний, дикий рев позаду. Страшно поводячи очима, вугляр, струснувши з себе хмільне заціпеніння, раптом гаркнув піснею, ще й так люто, що всі здригнулися:

Кошельнику, кошельнику,

Дери все з нас до шеляга!..

— Знов ти нажлуктився, вельботе клятий! — заволав Меннерс. — Іди геть!

Але потрапити в наш рай —

Господи ховай!.. —

завив вугляр й, наче ніде нічого, втопив свої вуса у повній склянці.

Хін Меннерс обурено стенув плечима.

— Поганець, а не людина, — мовив він зі страшною гідністю скнари. — Щоразу така історія!

— Більше ви нічого не можете розповісти? — спитав Ґрей.

— Це я? Та кажу вам, що батько її — мерзотник. Через нього я, ваша мосць, осиротів і ще малим довелося мені самостійно дбати про тлінний поживок…

— Ти брешеш! — ні з того ні з сього відрубав вугляр. — Брешеш так огидно й ненатурально, що я аж протверезів.

Не встиг Хін і рота розтулити, як вугляр звернувся до Ґрея:

— Він бреше. Його батько теж брехав; брехала й мати. Таке поріддя. Будьте певні, вона так само здорова, як оце ми з вами. Я з нею розмовляв. Вона сиділа на моєму возі вісімдесят чотири рази чи трохи менше. Коли дівчина йде з міста на парі власних, а я продав вугілля, то хіба ж я не посаджу її. Хай собі сидить. Я кажу, що в неї ясна голова. Це зараз видно. Тобі, Хіне Меннерсу, вона, зрозуміло, не скаже й двох слів. Та я, добродію, у вільній вугільній справі зневажаю суди й пересуди. Вона говорить, як велика, хай балачка її і дивна. Прислухаєшся — наче все те саме, що сказали б і ми з вами, а в неї те саме, проте не зовсім так. От, приміром, якось зайшло діло про її ремесло. «Я тобі ось що скажу, — каже вона і тримається за моє плече, наче муха за дзвіницю, — моя робота не нудна, хіба що раз по раз кортить вигадати щось особливе. Хочу, каже, так умудруватися, щоб у мене на дошці сам плавав човен, гребці гребли б насправжки; тоді вони пристають до берега, припинають човна і як годиться, мов живі, посідають на березі підживитися».

Я, той, зареготав, мені, виходить, смішно зробилось. Я кажу: «Ну, Ассоль, це ж бо таке твоє діло й думки тому в тебе такі, а роздивися круг себе: всі в роботі, наче у бійці». — «Ні, — каже вона, — я знаю, що знаю. Коли рибалка ловить рибу, то певний, що зловить велику рибину, якої ніхто не ловив». — «Ну, а я?» — «А ти? — сміється вона — Ти, певне, коли насипаєш вугілля в кошик, гадаєш, що він зацвіте». Он яке слово вона сказала! Тієї ж хвилі смикнуло мене, скажу щиро, глянути на порожнього кошика, й так мені увійшло у вічі, наче з лозинок поповзли бруньки; луснули ці бруньки, приснуло листя по кошику і пропало. Я трішки протверезів навіть! А Хін Меннерс як не брехне, так не дихне — знаю я його!

Вважаючи, що розмова перейшла в неприховану образу, Меннерс люто блиснув на вугляра очима і сховався за шинквас, звідки гірко поцікавився:

— Накажете щось принести?

— Ні, — сказав Ґрей і поліз по гроші, — ми встаємо й ідемо. Летико, зостанешся тут, повернешся увечері і мовчатимеш. Дізнайся про все, що можна, і передаси мені. Уловив?

— Найдобріший капітане, — мовив Летика з певною фамільярністю, за якою вгадувалася дія рому, — не вловити це може хіба що якийсь глушман.

— Чудово. Запам’ятай також, що в жодному випадку, який може тобі нагодитися, не можна ні казати про мене, ні згадувати навіть моє ім’я. Бувай здоров!

Ґрей вийшов. Відтоді його вже не полишало відчуття неймовірних відкриттів, подібних до іскри в пороховій ступці Бертольда,[8] — один із тих душевних завалів, з-під яких виривається, виграючи, вогонь. Дух негайної дії опанував його. Він схаменувся і зібрав докупи думки, тільки-но сів у човна. Сміючись, він підставив руку долонею догори, жаркому сонцю, як одного разу вчинив це хлопчаком у льоху для вина; потім відчалив і хутко погріб у бік гавані.

IV. Напередодні

В день перед тією дниною й за сім років по тому, як Егль, збирач пісень, розповів дівчинці на березі моря казку про корабель з пурпуровими вітрилами, Ассоль після одного зі своїх щотижневих візитів до іграшкової крамниці повернулася додому збентежена, із сумним обличчям. Свій товар вона принесла назад. Дівчина зажурилася так, що не відразу заговорила, і лише після того як, скинувши оком на стривожене лице Лонгрена, побачила, що він очікує чогось, значно гіршого від дійсності, почала розповідати, водячи пальцем по віконній шибці, поряд з якою вона стала, і неуважливо блукаючи очима по морю.

Господар іграшкової крамниці почав цього разу з того, що розгорнув рахункову книгу й показав дівчині, скільки вони завинили. Вона здригнулася, побачивши солідне тризначне число.

— Оце ви забрали з грудня, — мовив торгівець, — а ось, диви сюди, на скільки продано. — І він тицьнув пальцем у другу цифру, вже