Олександр Грін - Пурпурові вітрила

Лікоть, на який він спирався, відволожився й затерпнув. Блідо світилися зорі, морок посилювала напруга, що передувала світанкові. Капітана поволі хилило на сон, та він не помічав цього. Ґреєві захотілося пити, й він поліз у торбу, розв’язуючи її вже уві сні. Потому сон відступив від нього; наступні дві години були тягнулися для Ґрея щонайбільше стільки ж, скільки й ті дві секунди, коли його голова лежала на руках. За цей час Летика з’являвся біля вогнища двічі, курив і з цікавості зазирав у роти впійманим рибам — що там? Але там, певна річ, нічогісінько не було.

Прокинувшись, Ґрей на мить забув, як потрапив у цю місцину. З подивом бачив він щасливий блиск ранку, берегове урвище поміж цього гілля й полум’яну синю далечінь; над обрієм, але водночас і над його ногами, висіло ліщинове листя. Під урвищем — здавалося, геть під спиною Ґрея, — хлюпав тихенький приплив. Майнувши з листка, холодним ляпанцем розбіглася по сонному обличчю крапля роси. Він підвівся. Скрізь тріумфувало світло. Холодні головешки багаття чіплялися за життя тонкою цівкою диму. Його запах надавав задоволенню дихати повітрям лісової зелені на справжнє блаженство.

Летики не було; він захопився; він, спітнівши, вудив із захватом запального гравця. Ґрей вийшов із хащ у чагарник, яким були вкриті схили пагорба. Курілася й палала трава; вогкі квіти нагадували дітей, силоміць умитих зимною водою. Зелений світ дихав тьмою-тьмущою крихітних ротів, заважаючи Ґреєві йти поміж своєї бучно-веселої тісноти. Капітан вийшов на вільне повітря, де лежав строкатий трав’яний килим, і вгледів тут приспану дівчину.

Він тихо відхилив рукою гілку й зупинився з відчуттям небезпечної знахідки. Всього за п’ять кроків, скрутившись, підібгавши одну ніжку й випроставши іншу, лежала головою на затишно підгорнутих руках зморена Ассоль. Її волосся зсунулось у безладі; біля шиї розстебнувся ґудзик, відкривши білу ямку; розхристана спідниця відкривала коліна; вії спали на щоці в тіні випнутого ніжного виска, напівзатуленої темною прядкою; мізинець правої руки, який був під головою, загинався до потилиці. Ґрей присів навпочіпки, зазираючи дівчині в обличчя знизу й не підозрюючи, що скидається на Фавна з картини Арнольда Бьокліна.[7] Можливо, за інших обставин Ґрей помітив би цю дівчину лише очима, але тут він інакше побачив її. Все зрушилося, все посміхнулося в ньому. Певна річ, він не знав ні її, ні імені її, ні тим паче чому вона заснула на березі; він був цим вельми потішений. Ґрей любив картини без пояснень і підписів. Враження від такої картини незрівнянно яскравіше; її зміст, не скутий словами, стає безмежним, стверджуючи всі здогади й думки.

Тінь листя підкралася ближче до стовбурів, а Ґрей і далі сидів у тій таки не надто зручній позі. Все спало на дівчині; спало темне волосся, спала сукня і збори сукні; навіть трава поблизу її тіла, здавалося, задрімала, перейнявшись співчуттям. Коли враження набуло повноти, Ґрей увійшов у його теплу підступну хвилю й поплив з нею. Давно вже Летика гукав: «Капітане, де ви?» — але капітан не чув його.

Коли він урешті підвівся, схильність до незвичайного заскочила його зненацька з рішучістю й натхненням розлютованої жінки. Замислено поступаючись їй, Ґрей стягнув з пальця старовинну дорогу каблучку, небезпідставно гадаючи, що в такий спосіб, можливо, підказує життю щось істотне, подібне до орфографії. Він обережно настромив каблучку на маленький мізинець, який білів з-під потилиці. Мізинець нетерпляче заворушився й застиг. Глянувши ще раз на це безтурботне обличчя, Ґрей озирнувся й побачив у кущах високо задерті брови матроса. Летика, роззявивши рота, спостерігав за тим, що робить Ґрей, з таким подивом, з яким, певно, дивився Йона на пащу свого умебльованого кита.

— А, це ти, Летико! — мовив Ґрей. — Поглянь на неї. Красуня, еге ж?

— Розкішне художнє полотно! — пошепки крикнув матрос, який любив книжні вислови. — У розмислі обставин є щось привабливе. Я зловив чотири мурени і ще якусь гладку, мов пухир.

— Тихіше, Летико. Тікаймо звідси.

Вони відступили у кущі. Їм слід було б тепер звернути до човна, та Ґрей не поспішав, розглядаючи далечінь низького берега, де на зелень й пісок стелився вранішній дим з димарів Каперни. У цьому димі він знову побачив дівчину.

Тоді він уже рішуче збочив і пішов уздовж схилу; матрос, не питаючи, що сталося, йшов позаду; він відчував, що знову запала обов’язкова мовчанка. Вже біля перших будівель Ґрей раптом сказав:

— Чи не видно тобі, Летико, як на твоє наметане око, де тут корчма?

— Далебі, он той дах, — зметикував Летика, — а проте, може, й не він.

— Що ж такого у цьому даху особливого?

— Сам не знаю, капітане. Голос серця, і все.

Вони підійшли до будинку; то й справді була корчма Меннерса. У відкритому вікні на столі маячіла пляшка; біля неї чиясь брудна рука доїла шпакуватий вус.

Хоча був ранок, в загальній залі трактиру сиділо троє чоловіків. Під вікном сидів вугляр, власник п’яних вусів, які ми вже помітили; поміж буфетом і внутрішніми дверима зали за яєчнею й пивом примостилося двоє рибалок. Меннерс, саженного росту парубок з веснянкуватим пісним обличчям й тим особливим виразом хитрої спритності в присліпуватих очах, яким зазвичай вирізняються всі крамарі, перетирав за шинквасом посуд. На брудній підлозі лежала повна сонця віконна хрестовина.

Тільки-но Ґрей ступнув у смугу димного світла, як Меннерс, шанобливо вклоняючись, вийшов зі свого закапелка. Він миттю розгледів у Ґреєві справжнього капітана — гостей такого ладу йому випадало бачити рідко. Ґрей попросив рому. Накривши стіл пожовклою в людській веремії скатертиною, Меннерс приніс пляшку, але спершу лизнув язиком кінчик відклеєної етикетки. Відтак він повернувся за шинквас, позираючи уважно то на Ґрея, то на тарілку, з якої відколупував нігтем щось присохле.

Поки Летика, взявши шклянку обіруч, скромно шепотівся з нею, зиркаючи у вікно, Ґрей підкликав Меннерса. Хін самозакохано вмостився на краєчку стільця, улещений цим зверненням, і улещений саме тому, що правило за нього просте покивування Ґреєвого пальця.

— Ви, звісно ж, знаєте тут усіх мешканців, — спокійно заговорив Ґрей. — Мене цікавить, як звуть юнку в хусточці, в сукні з рожевими квіточками, темно-русяву й невисоку, років сімнадцяти-двадцяти. Я набачив її недалечко звідси. Як її звуть?

Він сказав з твердою простотою сили, яка не дозволяє відбігти зазначеного тону. Хін Меннерс внутрішньо засовався й навіть злегка усміхнувся, та зовнішньо підхилився характерові звернення. Втім, перш ніж відповісти, він помовчав — єдино від безплідного бажання здогадатися, про що йдеться.