Олександр Грін - Пурпурові вітрила

й довго курив, поринувши у невимовний світ безцільного напруження, яке годі й висловити; серед слів, які невиразно вимальовувалися в голові, блукали невизнані бажання, навзаєм знищуючи себе рівним зусиллям. Тоді він узявся до діла.

У супроводі боцмана Ґрей оглянув корабель, наказав підтягнути ванти, послабити кермову линву, почистити клюзи,[4] поміняти клівер,[5] просмолити палубу, вичистити компас, відчинити, провітрити й замести трюм. Однак діло не тішило Ґрея. Сповнений тривожної уваги до журливості дня, він прожив його роздратовано й сумно: здавалося, наче його хтось гукнув, а юнак забув, хто й куди.

Надвечір Ґрей сів у каюті, взяв книжку і довго заперечував авторові, занотовуючи на маргінесах щось парадоксальне. Якийсь час його забавляла ця гра, ця розмова з небіжчиком, який панував, опочиваючи в домовині. По тому, взявши люльку, він потонув у синьому димі, кружляючи серед примарних арабесок, які поставали в його хистких пасмах.

Тютюн страшенно міцний; немов олія, що її вилили у стрибучий розрив хвиль, приборкує їхній шал, так і тютюн: угамовуючи роздратування почуттів, він зводить їх на кілька тонів униз; вони звучать плавніше й музичніше. Тим-то туга Ґреєва, втративши, врешті, після кількох люльок наступальне значення, перетворилася на замислену знеохоту. Такий стан тривав іще з годину; коли розвіявся душевний туман, Ґрей отямився, захотів руху й вийшов на палубу. Стояла глупа ніч; за бортом уві сні чорної води дрімали зорі й вогні щоглових ліхтарів. У теплому, наче щока, повітрі щирився запах моря. Ґрей, звівши голову, примружився на золоту жарину зорі; за мить крізь запаморочливість миль увійшла в його зіниці вогненна голка далекої планети. Глухий гомін вечірнього міста долітав до вуха з глибини затоки; часом з вітром чутливою водою залітала берегова фраза, що її ніби кинули на палубі; ясно прозвучавши, згасала вона у рипінні снастей; на баку спалахнув сірник, вихопивши з темряви пальці, круглі очі й вуса. Ґрей свиснув; вогонь люльки зірвався з місця і поплив до нього; незабаром капітан уздрів у пітьмі руки й обличчя вахтового.

— Передай Летиці, — мовив Ґрей, — що він поїде зі мною. Хай прихопить вудочки.

Він спустився у шлюп, де хвилин із десять чекав на Летику; меткий, шахруватий хлопець, зачепивши борт веслами, подав їх Ґреєві; потім спустився сам, приладнав кочети[6] і поклав торбину з харчами на корму. Ґрей сів до стерна.

— Куди скажете пливти, капітане? — спитав Летика, змушуючи човен крутитися на місці правим веслом.

Капітан мовчав. Матрос знав, що вставляти слова в цю мовчанку не випадає, тож, і собі замовкнувши, заходився чимдуж гребти.

Ґрей узяв напрямок на відкрите море, тоді вирішив триматися лівого берега. Йому було однаково, куди пливти. Глухо джеркотіло стерно; бряжчали і хлюпали весла; решта була морем і тишею.

Упродовж дня через людину проходить такий безлік думок, вражень, промов і слів, що все це склало б не один грубезний том. Обличчя дня прибирає певного виразу, та сьогодні Ґрей марно вдивлявся в це обличчя. В його невиразних рисах світилось одне з тих почуттів, яких багато, і які, втім, не мають назви. Хай би як їх не назвали, вони залишаться назавжди поза словами й навіть поняттями, схожі на чари пахощів. Під владою таких почуттів перебував тепер Ґрей; він міг би, щоправда, сказати: «Я чекаю, я бачу, я невдовзі дізнаюся…» — та навіть ці слова були чимось на кшталт окремих креслень, якщо йдеться про архітектурний задум. У цих повівах ще вчувалася потуга світлого збудження.

Там, де вони пливли, ліворуч хвилястим згустком пітьми вимальовувався берег. Над червоними шибками вікон літали іскри з димарів; то була Каперна. Ґрей чув пересвари й гавкіт. Вогні села скидалися на дверцята грубки, пропалені дірочками, крізь які видно охоплений вогнем жар. Праворуч був океан, явний, немов присутність сонної людини. Поминувши Каперну, Ґрей завернув до берега. Тут тихо хлюпав прибій; засвітивши ліхтаря, він угледів ями урвища і його горішні, навислі виступи; це місце йому сподобалось.

— Тут ловитимемо рибу, — сказав Ґрей, плеснувши матроса по плечу.

Матрос щось буркнув у відповідь.

— Уперше плаваю з таким капітаном, — пробурмотів він. — Капітан путящий, та несхожий. З перчиком капітан. Але ж люблю його.

Встромивши весло в мул, він прив’язав до нього човна, й обоє піднялися нагору, деручись по камінцях, які вискакували з-під колін і ліктів. Від урвища тяглися хащі. Пролунало цюкання сокири, якою рубали сухий стовбур; поваливши дерево, Летика розклав багаття на урвищі. Рушили тіні й відбите водою полум’я; пітьма сахнулась, і раптом в ній спалахнули трава й гілля; над вогнищем, перенизане димом, виблискуючи, тремтіло повітря.

Ґрей сів біля вогнища.

— Ану, — сказав він, простягаючи пляшку, — випий, друже Летико, за здоров’я непитущих. Між іншим, ти взяв не хінну, а імбирну.

— Перепрошую, капітане, — відказав матрос, зводячи дух. — Дозвольте, я оцим закушу… — Він відгриз відразу половину курчати й, вийнявши з рота крильце, правив далі: — Я знаю, що ви полюбляєте хінну. Та було темно, а я поспішав. Бачите, імбир, він озлобляє людину. Коли мені, бува, треба поскубтись, я п’ю імбирну.

Поки капітан їв і пив, матрос скоса поглядав на нього, а тоді, не стримавшись, мовив:

— Чи правда, капітане, що, кажуть, ніби родом ви зі шляхетної родини?

— Це нецікаво, Летико. Бери вудочку й лови, як хочеш.

— А ви?

— Я? Не знаю, може. Але… не зараз.

Летика розмотав вудочку, примовляючи віршами, на що він був мастак, на превелике захоплення команди.

— З волосіні та лозини зробив собі я довгого прута, тоді гачок вчепивши, свиснув: оце то красота! — Потім він полоскотав пальцем у бляшанці черв’яків. — В землі возився хробачок, не знав нічого, крім пітьми, а нині втрапив на гачок — з’їдять його соми, — нарешті він пішов собі, співаючи: — Тиха нічка, й оковита. Що, злякались, осетри? Начувайся, рибо сита, — вудить Летика з гори!

Ґрей ліг біля багаття, дивлячись на воду, в якій відбивався вогонь. Він думав, але воля в це не втручалась; в цьому стані думка, розпорошено утримуючи оточення, невиразно розрізняє його; вона мчить, наче кінь у тісному натовпі, чавлячи, розкидаючи й спиняючи; навперемінно до неї приєднуються порожнеча, сум’яття і затримка. Воля блукає в душі речей; од яскравого хвилювання перелітає до таємних натяків; кружляє землею і небом, життєво розмовляє з уявними особами, гасить і прикрашає спогади. У цьому хмаристому русі все живе й опукле, й усе нескладне, наче марення. І часто, зводячи дух, свідомість усміхається, зауважуючи, наприклад, як у розмисли про долю раптом навідується на гостину образ геть зайвий: якась