Олександр Грін - Пурпурові вітрила

— Я читала на його обличчі, що він грубий і сердитий. Я радо втекла б, та, слово честі, від сорому не мала сил. І він почав казати: «Мені, любонько моя, нема з цього вже ніякої вигоди. Тепер мода на закордонний товар, його по крамницях повно, а ці вироби не беруть». Так він сказав. Він ще багато про що говорив, та я все переплутала й забула. Напевно, він пожалів мене, бо порадив сходити в «Дитячий базар» й «Аладдінову лампу».

Вимовивши найголовніше, дівчина, обернувши голову, боязко глянула на старого. Лонгрен сидів похнюпившись, зціпивши пальці рук між коліньми, на які він сперся ліктями. Відчуваючи погляд, він підніс голову й зітхнув. Переборовши гнітючий настрій, дівчина підбігла до нього, сіла поруч і, просунувши свою легку руку під шкіряний рукав його куртки, сміючись і зазираючи батькові знизу в обличчя, провадила з удаваним пожвавленням:

— Нічого, це все нічого, ти слухай, будь ласка. От я пішла. Ну, заходжу до великої страшенної крамниці: людей там як оселедців у бочці. Мене затовкли, проте я вибралася й підійшла до чорного чоловіка в окулярах. Що я йому казала — нічогісінько не пам’ятаю; врешті-решт посміхнувся він, покопався у моєму кошику, глянув дещо, потім знову замотав, як було, в хустину й віддав назад.

Лонгрен сердито слухав. Він мовби навіч бачив свою отетерілу доньку в заможному натовпі біля прилавка, заваленого коштовним крамом. Акуратний чоловік в окулярах поблажливо пояснив їй, що він зубожіє, коли торгуватиме нехитрими Лонгреновими дрібничками. Недбало й спритно ставив він перед нею на прилавок складні моделі будівель і залізничних мостів; мініатюрні гарненькі автомобільчики, електричні набори, аероплани й двигуни. Все це пахнуло фарбою і школою. За всіма його словами, виходило, що теперішні діти в іграх тільки наслідують дорослих.

Ассоль була в «Аладдіновій лампі» й у двох інших крамницях, але нічого не домоглася. Закінчуючи оповідь, вона зібрала вечерю; попоївши і випивши склянку міцної кави, Лонгрен мовив:

— Раз нам не таланить, то треба шукати. Я, може, знову піду працювати — на «Фіцрой» або «Палермо». Звісно, вони мають слушність, — замислено провадив Лонгрен, думаючи про іграшки. — Тепер діти не граються, а вчаться. Вчаться вони, вчаться й ніяк не почнуть жити. Все воно так, шкода, їй-бо, шкода. Зумієш ти прожити без мене один рейс? Навіть не уявляю, як можна залишити тебе саму.

— Я теж могла би служити разом з тобою, — скажімо, у буфеті.

— Ні! — Лонгрен прицвяхував це слово ударом долоні до столу, аж здригнувся. — Поки я живий, ти служити не будеш. Утім, є час подумати.

Він пригнічено замовк. Ассоль примостилася поруч з ним на ослінчику; він побачив краєчком ока, не обертаючи голови, що вона намагається втішити його, й мало не усміхнувся. Та усміхнутись — означало наполохати і збентежити дівчину. Вона, примовляючи щось собі під ніс, розгладила його закустрану сиву чуприну, поцілувала у вуса і, затуливши кудлаті батькові вуха маленькими тоненькими пальцями, сказала:

— Ну ось, тепер ти не чуєш, що я тебе люблю.

Поки вона опоряджала його, Лонгрен сидів, міцно скулившись, як людина, що боїться дихнути димом, одначе, зачувши її слова, густо зареготав.

— Ти просто душенятко, — лагідно сказав він і, поплескавши дівчину по щоці, пішов на берег глянути на човен.

Ассоль якусь хвилю замислено стояла посеред кімнати, вагаючись поміж бажанням віддатися тихій зажурі й необхідністю перейматися хатніми клопотами; відтак, помивши посуд, вивчила рештки провізії у шафі. Вона не важила й не міряла, проте бачила, що з борошном не дотягти до кінця тижня, що у бляшанці з цукром вже дно видно; пакунки з кавою та чаєм майже порожні; олії нема, і єдине, що, з певною докукою на виняток, веселило око, був мішок картоплі. Потому вона вимила підлогу й сіла строчити шлярку до переробленої зі старого шмаття спідниці, та відразу ж, пригадавши, що крайки тканини лежать за люстром, підійшла до нього й узяла згорток; потім глянула на своє відображення.

За горіховою рамою, у світлій порожнечі віддзеркаленої кімнати стояла тоненька невисока дівчина, вбрана в дешеву білу намітку з рожевими квіточками. На її плечах лежала сіра шовкова косинка. Напівдитяче, у світлій засмазі, обличчя було живе й виразне; гарні, трохи серйозні як на її вік, очі блимали з боязкою зосередженістю глибоких душ. Її неправильне личко могло зворушити тонкою чистотою обрисів; кожен вигин, кожна випнутість цього обличчя, звісно, прийшлися б до речі силі-силенній жіночих облич, але їхня сукупність, стиль був цілковито оригінальний — оригінально гарний; на цьому ми зупинимося. Для всього іншого не знайшлося б слова іншого, ніж «зачарування».

Дівчина в люстрі мимоволі всміхнулася так само, як і Ассоль. В усмішці було доволі суму; помітивши це, вона стривожилася, наче дивилася на сторонню. Вона припала щокою до скла, заплющила очі й тихо погладила люстро там, де було її відображення. Рій неясних, лагідних думок промайнув у ній; вона випросталася, засміялась і, сівши, заходилася шити.

Поки вона шиє, придивимося до неї пильніше — зазирнемо всередину. У ній дві дівчини, дві Ассоль, що перемішалися в чудовній, прегарній неправильності. Одна була донькою матроса, ремісника, який майстрував іграшки, друга правила за живий вірш, з усіма дивами його суголось і образів, з таємницею сусідства слів, у всій взаємності їхніх тіней і світла, які падали з одного на інше. Вона знала життя в межах, поставлених її досвідові, та понад загальні явища бачила відбитий смисл іншого штибу. Так, вдивляючись у предмети, ми помічаємо в них щось не лінійне, та враженням — безумовно людське, і — так само, як людське, — різне. Щось на зразок того, що (коли поталанило) сказали ми цим прикладом, бачила вона ще понад видиме. Без цих тихих завоювань усе просто зрозуміле було чуже її душі. Вона вміла й любила читати, але й у книзі читала переважно поміж рядками, як жила. Несвідомо, дякувати своєрідному натхненню, вона робила на кожному кроці величезну кількість ефірно-тонких відкриттів, несказанних та важливих, як чистота й тепло. Іноді — й це тривало не один день — вона навіть перероджувалася; фізичний опір життя провалювався, наче тиша в ударі лучка; й усе, що вона бачила, чим жила, що було довкруги, оберталось мереживом таємниць в образі повсякдення. Не раз, хвилюючись, йшла дівчина вночі на морський берег, де, дочекавшись світанку, цілком серйозно виглядала корабель з Пурпуровими Вітрилами. Ці хвилини вона мала за щастя; нам важко так піти в казку, їй було б не менш тяжко відбігти її влади