Автор невідомий - Народні казки - Русалчин тиждень: Казки про русалок, водяників, болотяників, криничників

— Наказую поставити до одинадцятої держави склянчаний міст. На мості мають стояти стовпи, і на кожнім стовпі пташки ціпати…

Рано подивився старий чорт, а те все готове.

— Ти збудував міст?

— Я збудував.

А стара чортиця промовила:

— Старий, пусти ти хлопця, бо ото хитрий, вип'є він твоє серце!

— Ще його не одпущу. Ще йому одну роботу дам. Мушу його серце випити.

І прикликав хлопця й наказав:

— Маєш піймати зеленого зайця, коли ні — вип'ю твоє серце.

Приходить донька й питає:

— Що сказав старий?

— Те й те.

— Дуже мудре діло, але будемо старатися. Той заєць ховається аж у Чорному морі. Но, сідай на мене.

Він сів, і прилетіли на Чорне море. Дівка дала рушницю і сказала: хто буде йти попри тебе — стріляй!

А сама зайшла у море.

Нараз бачить Іван: іде його нянько і гукає:

— Ой синку, давно ми не виділися!

Іван пропустив його. Дівка виходить з моря:

— Ну, чи був хто?

— Був мій нянько.

— Та чому ти не стріляв? Ото був зелений заєць!.. Ну, я ще раз іду в море, та як побачиш кого, нараз стріляй.

Дівка у другий раз зайшла в море і виганяє нечистого. Бачить Іван — іде його мати. І він пожалував матір.

— Та чому не стріляв? Ото був зелений заєць… То ще раз іду в море, та коли й тепер не вб'єш, обоє постраждаємо. Дуже змучилася.

Вигнала дівка нечистого у третій раз. І бачить Іван — іде його баба.

— Ой синку, то давно тебе не виділа.

Іван тепер вистрілив і вбив бабу. Бачить, аж ото зелений заєць.

Виплила дівчина з моря, взяла на себе Івана та зеленого зайця і прилетіла з ними на дворище до свого нянька.

– їж його, коли собі приніс, — сказав чорт.

А стара чортиця знову просить:

— Пусти хлопця, бо вип'є твоє серце…

Але чорт не хотів. І дав наказ донькам, аби стали кобилами. А Івану наказав гнати кобили на пашу.

Молодша дівка просить сестер:

— Сестри, прошу вас, не вбивайте Іванка, то скажу вам новину.

Сестри послухали, скачуть попід небо, а Івана не чіпають. На толоці одна кобила обернулася дівчиною і сказала:

— Сестри, чи красний цей хлопець?

— Красний.

— Но, та він мене бере за жону, а у нього є два брати, котрі вас візьмуть за жони.

Дві старші сестри вернулися додому, а Іван з жоною почали утікати. Але старий чорт дізнався і рушив за ними. Оглядається донька — летить її нянько. Каже Івану:

— Не журися нічим. З мене станеться монастир, а з тебе монах. Як нянько буде питати, чи ти не бачив таких і таких, ти скажи, що бачив тоді, коли сей монастир будувався.

І прибігає старий чорт до монастиря і питає монаха, чи не бачив він таких і таких.

— Бачив.

— Коли?

— Коли сей монастир будувався.

І подивився чорт — а монастир мохом заріс, а в монаха борода до землі. І вернувся додому. А чортиця питає:

— Ну, кого ти стрічав?

— Стрічав монастир і монаха.

— Ото були вони.

Старий чорт знову погнався за ними.

А дівчина радить Івану:

— Не журися: з мене станеться пшениця, а з тебе — малий хлопчище. Хлопчище буде з цоркоталом бігати й горобців відганяти.

Пригнався старий чорт і питає хлопця, чи він не бачив таких і таких.

— Бачив.

— Коли?

— Тоді, коли сю пшеницю сіяли.

Старий чорт вернувся і сказав чортиці, що стрітив.

— Ото були вони, — одповіла чортиця.

Тепер вона сама пустилася за молодими…

Дівчина наказує:

– Іване, з мене станеться рибник, а з тебе — гусак. Та коли мати буде всяко з тобою говорити, не озирайся, бо візьме від тебе очі.

І стара прилетіла й дуже ласкаво говорить. І обдурила гусака: він озирнувся і нараз стратив очі. Баба взяла очі й полетіла. Дівчина скоро прив'язала Івана до куща, а сама полетіла поперед матері і зробилася криницею.

Був сухий час, і баба захотіла пити. Схилилася і п'є воду з криниці. Але криниця всихала і всихала, а баба мусила нижче і нижче схилятися, і впали у неї з пазухи очі. Криниця схопила очі й сховала. А баба, як напилася, полетіла додому.

Вдома хвалилася чортиця, що взяла від молодих очі. Хоче показати, а очей нема. Страшно почала клясти.

— Сучина донька, обдурила мене… обернулася криницею… Але вже пізно їх доганяти.

А Іван з жоною щасливо добралися до своєї держави, поженилися й добре живуть.

Про Дундулюка, Михайлика й Калинку

Жив на світі парубок, який називався Свербиногою. Був годний і здоровий. Брешу… Не зовсім і здоровий був — він мав один ґандж: свербіли п'яти. Так дуже свербіли, що як посидить день-два дома, то вже його треба водою відливати — помирає сарака. А як пошвендяє десь трохи, даймо надто, на третє село, то гейби його медом нагодували. Ставав нараз веселий та ґречний.

Леґінь оженився, але тота сверблячка не дала йому пожити з жінкою більше місяця. Так нестерпно свербіли п'яти, що на стіни дряпався. Нарешті запріг коней і — дим та й нитка за ним.

Довго їхав Свербинога. Нарешті приблудив до якоїсь пустелі, де не було ні лісу, ні поля, ні села — одні лише піски. Він скочив з воза і — гайда! Гейби поплив у порохах. А коні — перед ним. Раптом під копитами захлюпала вода. Глипнув — море. Най його шляк трафить! Помахав батогом і погнав коней убрід.

Але вода ставала глибшою і глибшою. Як дійшла до шиї, коні зупинилися — й ні кроку вперед. Свербинога придивився — вони навіть вухами не кивають — сплять! І його теж почав ламати сон. Чоловік незчувся, як заснув. А коли прокинувся, то вимок, як конопля, і посинів, як курячий пуп. Хоче вийти на берег — вода не пускає.

«Мой, кепсько мені! — подумав чоловік. — Хоч реви до неба».

Раптом із води виринула золота карета, до якої були запряжені дванадцять чорних коней: їхав якийсь панисько.

— Що, полюбило тебе моє море? — спитав з карети.

— Щоб воно, кляте, звурдилося! — крикнув Свербинога.

— Не кричи задурно, чоловіче. Як хочеш вийти з моря, то дай мені те, що найбільше любиш.

Свербинога подумав про свою жінку й каже:

— Того не дістанеш, хоч би ти мене втопив!

— Тоді, може, даш через дванадцять років те, про що ще не знаєш.

— А то можу дати, — відповів Свербинога.

— Присягай.

— Присягаю. А ти хто є?

— Я — Дундулюк, господар тридев'ятої