Ілона Волинська - Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

нестямно зойкнула й упала на землю. Вона вчепилася в тінь обома руками й, ледь встигнувши люто крикнути:

— Ворота! Зачиніть ворота! — викотилася з двору.

Щось смикнуло Ірку за плече. Одним рухом Аристарх штовхнув її в будинок і кинувся до воріт. У його руці тьмяно зблиснув пістолет. Вчепившись у скоби засува, менеджер потягнув ворота на себе. Стулки зачинилися з важким брязкотом.

А за парканом точилася справжня битва. Дикий, несамовитий напіввереск-напівкрик стьобнув Ірку по вухах. Жодна жива істота не могла так кричати! Потім пролунало вже знайоме гарчання-шипіння і скажено заволала Рада:

— Хапай його! Рви!

— Їй треба допомогти! — скрикнула Ірка, знову вискакуючи надвір.

— Ану мерщій назад! — гаркнув Аристарх і для переконливості змахнув пістолетом. — Ще тільки тебе там бракувало!

Не слухаючи його, Ірка вже бігла до хвіртки. Рада хоч і вредна, не ліпша за бабусю, але зараз там, за воротами, вона б’ється на смерть, рятуючи Ірку! Ні ж бо, більше через неї ніхто не загине!

— Стій, дурепо! — крикнув Аристарх їй навздогін.

Його слова пролунали так голосно, що за парканом раптом запанувала тиша.

Замкнена зсередини хвіртка почала повільно відчинятися. Від жаху Ірка зробила кілька кроків назад… Хвіртка розчинилася, й у двір уповзла ледь жива Рада Сергіївна.

Блакитні джинси директриси були запилюжені, а блуза на плечі — порвана. Правицю Рада Сергіївна обережно притискала до грудей. Цівка крові стікала з долоні, розпливаючись на блузці червоною плямою.

Менеджер підскочив до Ради, яка безсило похитувалася.

— Це ж треба, живий! От тварюка! Утік? — збуджено запитав він.

Рада застережливо глянула на нього, перевела очі на Ірку й хриплувато мовила:

— Утекла. Відьма втекла, — з придихом повторила вона.

— Та я й кажу, — швиденько погодився Аристарх, — пес, тобто відьма, утік? Тобто утекла?

Рада кивнула й раптом безсило припала до стовпчика хвіртки.

— Радо Сергіївно, вам зле? — заметушилась Ірка.

Навіть не усвідомлюючи, що робить, вона схопила директрису за поранену руку. Схоже, долоня Ради Сергіївни побувала в чиїхось міцних, гострих зубах. Шкіра звисала, немов лахміття, оголивши живе м’ясо. Кров, не запікаючись, усе жебоніла й жебоніла.

Аристарх коротко присвиснув:

— Кепські наші справи. Якщо кров не спинити…

— Кров треба спинити, — луною відгукнулась Ірка.

Не зводячи очей, немов заворожена, вона дивилася на рану. Здалеку, із якихось невідомих глибин пам’яті долинав тихий, нікому, окрім Ірки, не чутний дитячий голосок:

«Бабусю, бабусю, кров тече, подми на пальчик!» — кричала маленька дівчинка, і глибокий голос старої жінки швидко пробурмотів: «Кров не вода, червона руда…»

Ірка розтулила запечені губи:

— Кров не вода… — пошепки повторила вона.

Неначе в трансі, вона простягла руку, накрила рану на долоні директорки й раптом голосно почала повторювати:

— Кров не вода, червона руда, назад повернися, у жилах зачинися, з мого прохання, із Божого бажання… І навіки-віків, амінь, — вона легенько подула на рану й зняла руку.

— Що це? — здивовано запитав Аристарх. — Що?

Рана зникла. На її місці утворилася пляма ніжно-рожевої молодої шкіри, покреслена багряними смужками запеченої крові.

— Як ти… Як ти змогла? — в очах Ради Сергіївни застиг подив. І острах.

— Не знаю, — відповіла Ірка, переводячи розгублений погляд із власної руки на загоєну Радину долоню. — Якось несподівано пригадалося.

— Пригадалося? — насторожено перепитала Рада, — Тебе що, уже вчили чаклувати?

— Ні, — рішуче похитала головою Ірка. — Ніхто мене не вчив.

— А замовляння на спин крові — звідки? — не відступала Рада.

— Я не знаю, — прошепотіла Ірка й, помітивши недовіру на Радиному обличчі, додала майже благальним голосом: — Чесно, я не знаю!

Якусь мить Рада з голови до п’ят оглядала дівчинку. В Ірки навіть пальці на ногах похололи й затерпли. Погляд директриси ні з того ні з сього став пронизливим, недобрим. Таким самим поглядом вона дивилася на Ірку тиждень тому, коли екзаменувала її на курсах іноземних мов.

— А не знаєш, так учись! — коротко гаркнула Рада Сергіївна, випускаючи налякану Ірку з-під свого спопеляючого погляду.

Розділ 11

Доїння супермаркету

— Нам з Аристархом Теодоровичем треба поговорити, а ти поки що попрацюй! Для кого ми корову привели? — мало не в обличчя Ірці полетів білий вишитий рушник.

— А що мені з нею робити? — спитала Ірка, ледь устигши підхопити рушник на льоту.

— Здоїти, — наказала Рада.

— Подоїти? — здивовано перепитала Ірка.

— Не подоїти, а здоїти, — роздратовано виправила її Рада. — Береш рушник, просовуєш його в оту замкову шпарину…

Ірка обернулася й спантеличено витріщилась на двері веранди. Двері прикрашав величезний отвір для ключа. У мультиках крізь такі округлі замкові шпарини головні герої підслуховують злочинні плани — крізь них спокійно пролізе ціле вухо. У жодному справжньому будинку Ірка такого замка зроду не бачила!

— Між іншим, на замовлення робили, — Рада поспішила розвіяти Ірчине здивування. — Сучасні замкові шпарини, ці крихітні кривульки, для здоювання взагалі не підходять, — голос директорки був сповнений презирства до вбогих сучасних замків. — Справжня відьма повинна мати в будинку хоча б одну повноцінну замкову шпарину. Просовуєш крізь неї рушник, береш на кухні миску, опускаєш у неї кінець рушника й починаєш смикати крізь шпарину туди-сюди, — Рада розвернулася й попрямувала до будинку, знаком наказавши Аристархові йти за нею.

— І що буде? — здивовано запитала Ірка.

Рада Сергіївна зупинилася й важко зітхнула. У цьому зітханні була споконвічна вчительська скарга на учнівську тупість.

— Має побігти молоко. З рушника. Дивись, щоб на підлогу не крапало, а то прибирати доведеться. Сподіваюсь, тепер усе зрозуміло?

Ірка рішуче похитала головою:

— Нічого не зрозуміло, — вона знала, що Раду зараз ліпше не дратувати, але ж вона справді нічого не розуміла!

— Ти доїш корову на відстані, — в’їдливо-терплячим тоном мовила Рада Сергіївна. — Справжня надніпрянська відьма могла не мати в хазяйстві жодної корови, але молочні продукти в її хаті завжди були. Вона здоювала молоко сусідських корів!

Ірка глянула на корову, потім перевела погляд на рушник і знизала плечима.

— Ну, що тебе непокоїть цього разу? — як і раніше в’їдливо запитала Рада.

— Навіщо? — прямо сказала Ірка. — Кому це потрібно? Я не збираюся здоювати сусідське молоко, я краще до супермаркету збігаю!

— Ой лишенько, скільки разів я маю тобі повторювати! — Рада Сергіївна звела очі до неба й якусь мить почекала, немовби сподіваючись почути відповідь. Небеса мовчали, і Рада перевела погляд на Ірку. — Я тобі щодня повторюю, щодня, можна вже й запам’ятати! Що чаклунство — річ старовинна, — це я тобі казала?

Ірка ствердно кивнула.

— О-ось! — задоволено протягла Рада. — Хоч щось пам’ятаєш! Усі замовляння теж старовинні, чи не так?

Ірка знову кивнула.

— Та-ак, добре! А ми використовуємо старовинні відьомські замовляння, це ти знаєш? — Рада продовжувала