Ілона Волинська - Ірка Хортиця — надніпрянська відьма

міських знаменитостей. Ось, будь ласка! — Рада повернула журнал, показуючи Ірці фото високого стрункого чоловіка. В одній руці чоловік тримав ножиці, а в іншій — щойно розрізану червону стрічку. Поруч, притулившись до його плеча, стояла молода білява жінка. Навколо, схоже, аплодуючи, скупчилися офіційно вбрані добродії й дами. — Іващенко, Володимир Георгійович, генеральний директор… Відкриття нового цеху, — читала Рада. — Просто як на замовлення! Ім’я, фотографія, чим займається… А тепер давай з’ясуємо, що цей Іващенко хоче тобі зробити!

— Нічого він мені не зробить, він мене навіть не знає, — пробурчала Ірка.

— Знову починається? — грізно спитала Рада Сергіївна. — Ти вчишся! Чи ти пропонуєш, аби я влаштувала справжнє полювання на відьом, щоб ти на них тренувалася?

— Я лише подумала, — швиденько пояснила Ірка, — я ж не знаю, як виглядають відьми, які на мене полюють. І як їх звати, я теж не знаю!

— А не треба думати! — завелася Рада. — Роби, що кажуть, і все! Пошук невідомого ворога — це дуже складне ворожіння! У мене — і то проблеми виникають! А ти поки що навіть найпростіших замовлянь не знаєш, а вже щось хочеш!

— Ні, ні, я нічого! Я просто…

— Ото ж бо й воно, що просто! Спочатку опануй прості замовляння, а потім будемо складні вчити! У нас є просто Іващенко Володимир Георгійович, просто генеральний директор! Ось і з’ясуй, які він має плани на найближче майбутнє. Подивимось, чи так уже це просто!

Ірка зазирнула в дзеркало, намагаючись не дивитися на розлючену директрису. Із дзеркала на неї глянула її ж таки розгублена фізіономія.

— Я більше не буду! — пробубоніла Ірка.

— Дуже на це сподіваюсь! — пирхнула директриса сердито. — Заплющ очі!

Ірка покірно заплющила.

— Тепер уяви собі цього Іващенка детальніше.

Ірка старанно подумки почала відновлювати струнку чоловічу фігуру в довгому чорному пальті…

— Тільки лице. Одяг згадувати не треба, він усе одно зараз інакше вдягнений, — долинув голос Ради.

«Тьху ти!» — подумки сплюнула Ірка й спробувала прибрати довге пальто. Але пальто зовсім не хотіло зникати, весь час повертаючись і нахабно дратуючи Ірку порожніми рукавами. А лице вона взагалі не могла згадати. Ірка трішечки розплющила очі й нишком глянула на фотографію. Дівчина, яка застигла на плечі в Іващенка, перша впала їй в очі. «Кльовий на ній куртяк, — подумала Ірка. — І сама теж нічого. Трошки на маму схожа».

— Поклади руки на раму, — наказала Рада Сергіївна.

Ірка знову квапливо заплющила очі, сподіваючись, що директриса нічого не помітила, і схопилася за пластикове обіддя дзеркала. Вологі долоні Ради Сергіївни лягли згори. Ірка мимохіть поворухнула пальцями — відчуття було недуже приємне.

— Не смикайся, — різко гаркнула директриса. — Думай про Іващенка.

Ірка покірно затихла. Нахабне чорне пальто й далі витанцьовувало в її думках, не бажаючи поступатися місцем обличчю генерального директора. Проте з рукава визирнула стрижена голівка блондинки з фотографії. Блондинка весело блимнула до неї оком. Її обриси здригнулися, попливли, світле волосся стало довшим й узялося великими кучериками…

— Слово! Ну ж бо — Слово! — Рада легенько підштовхнула дівча в спину.

Ірка вже звично забелькотіла:

— Зорі в моря питали, на скляні горі роздивляли, світлого пана викликали… — вона відчула, як стіни кімнати здригнулися й ковзнули геть, розсуваючись.

— Поглянь! — гукнула Рада. — Іро, поглянь!

Ірка широко розплющила очі. У дзеркалі більше не було її обличчя. У його прозорих глибинах щось ворухнулося, завовтузилось. Ось з’явився білявий кучерявий локон, промайнуло сяйво блакитних очей… Повільно проступили обриси тонкого жіночого обличчя. Жінка сміялася, їй було весело, і вона ні про що не згадувала. І ні про кого.

Ірка, немов зачарована, дослухалася до її безтурботного сміху.

— А це ще хто така? — залунав обурений голос Ради, і на дзеркало лягла пухка долоня з розчепіреними пальцями. — Де Іващенко? Де, я тебе питаю?

Зображення в дзеркалі здригнулося й зникло. Ірка почула, як щось клацнуло, приблизно так, як тоді, коли вимикають телевізор.

— Вибачте мені, — пробелькотіла вона. — Я… я переплутала. Я ненавмисно.

Радини очі заіскрилися від люті.

— Як пішло на лихо, то дійде до погибелі! — майже прошипіла вона. — Я, здається, прохала тебе уявити Іващенка! Гадаєш, ти така розумна, що можеш роздивлятися в дзеркалі кого тобі заманеться? Мої завдання для тебе вже нічого не важать?

— У мене не вийшло, — несподівано спокійно відповіла Ірка. — Ви ж самі казали, що це не так уже й просто. Я спробую ще раз, — її погляд ніби прикипів до дзеркальної поверхні.

— Нічого ти не спробуєш, — сказала, як відрізала, Рада. — Аристарх повернувся й уже підходить до будинку, — директриса промовисто ворухнула ніздрями. — Здається, корову притяг. Ходімо, зустрінемо його. А з Іващенком потім розберемося. Але цього разу без самодіяльності, — Рада суворо глянула на Ірку й попрямувала до дверей зустрічати менеджера та його корову.

Ірка на мить затрималася біля дзеркала. Вона повільно погладила його поверхню тремтячими пальцями. Що ж, хоч одна користь од відьомства є — тепер вона точно знає: у мами все гаразд. Вона жива, здорова, їй добре й… вона зовсім не думає про Ірку.

— Іро, ну чого ти там стирчиш? — гукнула знадвору Рада Сергіївна.

Тихенько схлипнувши, Ірка кинулася геть від нещадного прозорого скла.

Розділ 10

Ворог під стінами

У широко відчинені ворота повільно вкотився елегантний чорний «Мерседес». Від блискучого хромованого бампера тягнувся ворсистий старий мотузок, яким було обмотано роги рудої корови.

— Докупили корову до «мерина», файне хазяйство вийшло, — тихенько гмукнула Ірка.

Корова неквапом увійшла до двору. Дверцята «Мерса» відчинилися, і з машини вискочив радісний Аристарх Теодорович:

— Як бачите, дістав! — запишавшись, сказав він і обережно поплескав корову по гладкому опуклому лобі. — Знали б ви, чого це мені коштувало!

— Не треба обтяжувати нас подробицями, Аристарху Теодоровичу! — буркітливо промовила директриса. — Дістали, то й дістали, у цьому й полягають ваші обов’язки, — вона оглянула корову прискіпливим поглядом. — Для нас головне, аби вона легко доїлася. Ви перевіряли?

— Я ж не дояр. І не агротехнік, — по голосу Аристарха було зрозуміло, що він розсердився.

— Отже, ви не перевіряли, — закопилила губу директриса. — Вам же гірше. Коли вона погано доїтиметься, будете шукати іншу, — директриса рішуче заходилася розв’язувати міцно затягнений мотузок.

Але тугі волокна вперто не піддавалися, мотузок ковзав по хромованому металу. Рада Сергіївна здмухнула з чола мокре від поту пасмо, розгнівано пирхнула й відступила назад, просто в розчинені ворота. Її нога на мить опинилася за соляною смугою-оберегом.

І відразу ж, з утробним завиванням, на директрису щось накинулось. Ірка навіть не встигла помітити, що то було.

Гулькнула якась розпливчаста тінь, Рада Сергіївна