Томас Манн - Доктор Фаустус

цього слова, типом, якого навряд чи зустрінеш у наших містах і напевне не побачиш серед тих, хто сьогодні з таким інколи прикрим шаленством репрезентує у світі наш народ. Обличчя його було наче викарбуване в далеку давнину, в часи, що передували Тридцятилітній війні, і завдяки сільському життю збережені й донесені до наших днів. Так думав я, підростаючи і вже трохи вміючи бачити. Густе мишасте волосся, завжди трохи скуйовджене і всупереч моді задовге, спадало на потилицю й на опукле, чітко розділене зморшкою навпіл чоло, на якому проступали жилки, а біля гарних маленьких вух переходило в біляву, кучеряву бороду, що вкривала вилиці, підборіддя і ямку під спідньою губою. Та губа, закруглюючись, відкопилювалася під короткими навислими вусами, і на ній проступала усмішка, що надзвичайно приємно поєднувалася з трохи втомленим, але теж ледь усміхненим і водночас несміливим поглядом синіх очей. Ніс був тонкий і гарно вигнутий, а на худорлявих щоках, там, де не росла борода, навіть темніли западини. Жилава шия майже завжди була відкрита, бо Йонатан не любив узвичаєного міського вбрання, що, зрештою, й не личило йому, особливо його рукам, тій дужій, засмаглій, сухій, негусто вкритій ластовинням руці, якою він стискав головку ціпка, коли йшов у село до громадської управи.

Лікар, побачивши той серпанок утоми в його очах і ті прозорі скроні з жилками, мабуть, сказав би, що Йонатан схильний до мігрені, і так воно й було насправді, але мігрень мучила його рідко, не частіше як один день на місяць, і так, що він майже ніколи не кидав через неї роботи. Він любив курити люльку, недовгу порцелянову люльку з накривкою, і її своєрідним запахом, куди приємнішим, ніж застояний дим сигар і цигарок, були просякнуті всі нижні кімнати в їхньому будинку. А ще він любив випити на ніч кухоль мерзебурзького пива. Зимовими вечорами, коли його господарство надворі спочивало під сніговою ковдрою, його можна було побачити за книжкою. Читав він переважно велику, успадковану від батька Біблію в тисненій свинячій шкірі і з шкіряними застібками надруковану з герцогського дозволу 1700 року в Брауншвейзі, до якої були додані не тільки глибокомудрі вступи й примітки на берегах доктора Мартіна Лютера[14], а ще й короткі висновки, locos parallelos[15], і до кожного розділу — віршоване історико-моралістичне тлумачення пера пана Давида фон Швайніца. За родинним переказом, який передавався з покоління в покоління і якому всі вірили, вона колись належала тій брауншвейг-вольфенбюттельській принцесі, що вийшла заміж за сина Петра Великого[16]. Та потім, за тим самим переказом, вона майстерно симулювала смерть, їй улаштували похорон, а вона тим часом утекла на Мартініку й одружилася там із якимось французом. Як часто Адріан, що страшенно любив усе комічне, вже юнаком сміявся разом зі мною з цієї історії, яку його батько розповідав, підвівши голову від книжки і втупивши поперед себе лагідний, замислений погляд, а потім, зовсім не збентежений трохи скандальним походженням святої книжки, знов брався до віршованих коментарів пана фон Швайніца або до мудрих порад Соломонових[17] царям і князям.

Проте в Йонатана було замилування не тільки до читання духовних книжок, а й до того, що в інші часи назвали б «мудруванням над першоосновами». А саме: він провадив, у скромних масштабах і скромними засобами, досліди з природничих наук — біології, хімії і фізики, в яких мій батько часом допомагав йому матеріалами зі своєї лабораторії. Таке застаріле й сумнівне означення для його замилування я вжив тому, що в ньому помітний був якийсь містичний відтінок, те, що колись, мабуть, вважали нахилом до чаклування. Між іншим, мушу сказати, що я завжди чудово розумів недовіру релігійно-спіритуалістичної доби до дедалі більшого прагнення дослідити таємниці природи. Богобоязливість убачала в ньому розпусне загравання із забороненим, — уже не кажу про те, що за цим прагненням видно спробу глянути на творіння Боже — природу і життя — як на щось морально підозріле. В самій природі є стільки витворів, які, дратуючи нашу уяву, ладні перелитися в чари, стільки двозначних примх, наполовину прихованих, дивно непевних натяків, що дослідження їх не може не видатись скромно самообмеженій побожності зухвалим виходом за межі дозволеного.

Коли Адріанів батько вечорами розгортав книжки з кольоровими ілюстраціями, що розповідали про екзотичних метеликів і морських тварин, ми, тобто його сини і я, а часом ще й пані Леверкюн, не раз, бувало, заглядали в них через спинку його оббитого шкірою крісла з кляпами на вуха, і він пальцем показував нам зображення чудесних, химерних метеликів: на малюнках вони літали над кущами, виграючи всіма барвами палітри, темні і яскраві виліплені зі смаком найкращого митця й оздоблені найвишуканішим візерунком тропічні papilios[18] і morphos[19], наділені фантастично перебільшеною красою комахи, яким судилося ефемерно коротке життя, — деяких із них тубільці вважають лихими духами, що приносять малярію. Чудова барва, якою вони сяють, казкова синява — не їхній справжній колір, повчав нас Йонатан, бо він виникає завдяки дрібнесеньким рівчачкам і горбикам на лускатій поверхні їхніх крил, мікроструктурі, що надзвичайно майстерно заломлює промені, більшу частину їх поглинаючи, і нашого ока досягає лише чиста, як сльоза, блакить.

— Ти ба, — ніби я й досі чую голос пані Леверкюн, — то, виходить, усе це омана?

— А небесну блакить ти теж назвеш оманою? — заперечив чоловік, обернувшись до неї.— Адже про неї теж невідомо, з яких кольорів вона складається.

І справді, я пишу це, а мені здається, ніби я й досі стою з пані Ельсбет, Георгом і Адріаном за кріслом їхнього батька й слідкую за його пальцем. На малюнку зображені склокрилі метелики, що зовсім не мають лусочок на крильцях, які через це здаються тендітно-скляними, тільки ледь помережаними сіточкою темнуватих жилок. Такий прозоро-голий метелик полюбляє літати в затінку густого листя і зветься hetaera esmeralda[20]. На крильцях у нього є тільки одна кольорова пляма — бузково-рожева, і та пляма, єдине, що на ньому видиме, робить його схожим, коли він летить, на підхоплену вітром пелюстку квітки. Був там ще листкоподібний метелик, крильця якого зверху виграють повноголосим тризвуччям барв, а зісподу з моторошною точністю відтворюють листок, не тільки його форму і жилки, а навіть до найменшої цятки повторюють дрібні пошкодження на ньому — грибковий наріст, слід від дощової краплі тощо. Коли це хитре створіння сяде, згорнувши докупи крильця, на гіллячку дерева, то так зіллється з листям, що його не добачить там і найжадібніший ворог.

Йонатан