Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

Декому вдається видіти те, чого не видять инші. Знаходьте для сього заповітне місце і урочний час. Дивіться на світ по-новому. Шукайте инший кут зору. Шукайте сам зір.

Монах Іларій, що любив дощ, якось показав мені під вивернутою кам’яною плитою бліденьку і водночас веселеньку квітину. І сказав: «Будь безтурботний, як ся квітка… під каменем істини».

У праці своїй роби так, як ніхто ніколи не робив. Піднось своє творення над усім і піднімайся з ним сам.

Чуття міри — се, либонь, найголовніше. Те, що йде попереду головного. Прищепити його можна лише таким трибом, коли готовий постійно врізувати свою міру: сім раз відміряй!

Без чуття міри немає вартісного творення.

Поміч Матері-природи — у виправленні і випрямленні нашої малої, людської природи.

Думка — як жінка: збуджує, тривожить, гоїть, дає радість і, головно, — плодоносить.

Думкою народжуємося і воскресаємо.

Нічого нового не стається з тобою такого, щоб колись не ставалося. Усе вже було з кимось — і ти вже в котрий раз замикаєш маленьке кільце великого і неперервного коловороту всесвітнього пережиття. Але се єдино твоя присутність у ньому, і тому — рідкісна і радісна для тебе. Найчудесніше — у звичному, в повсякденних миттєвостях плину ріки життя. Тисячами мінливих роїв являються вони нам, та щоразу — неповторно.

Розсипані кристали наших днів.

Питають мене і про патріотизм. Не хочеться означати сей високий чин гучними і пустими словами. Я довго над тим думав і склалося таке: «Патріотизм — се отець, що йде до свого вітця і веде своїх дітей».

Пам’ятаймо, з якого кореня ростемо. І в що виростемо.

Помагати иншим треба, бо колись вони поможуть і тобі, і твоїм дітям.

Пригадую, громадили ми сіно в Голдах, і вморені мрійно лежали під зоряним небом. Упала звізда, і Мирон запитав: «Ви встигли щось загадати?»

«Ні. Мені нема що загадувати».

Я сказав правду.

Моє серце — мій храм. Мій розум — моя кузня. Моя філософія — се доброта.

Кажуть учені люди, що 40 тисяч років побутує людська мова. І нарахували 60 мільйонів слів. А мені щоразу не вистачає слів, аби описати найменше зачудування від щоденних дарів природи. І тому здебільшого мовчу…

Питаєте, що розвіює смуток? Робота, закохання і подорожі.

Не турбуйся готовністю ближніх. Переконайся, що готовий ти.

Чи серце твоє готове?

Бути в роботі — значить підніматись. Закінчувати роботу — підноситись над собою.

Нас усіх одне одному посилає Бог.

Любити — се те, що може вернути тобі самого себе. Бо любити — видіти людину такою, якою її задумав Бог.

Вітаміни радости

Попостежую дозрівання України. І визрівання українців, нащадків давньобутніх племен, які зрушали з наших теплих рік на студений захід і заснували Європу. Дедалі помітніше українці вертаються на своє європейське коло. Якими нас знали раніше? Ми садили верби, щоб ними обгородити свої маленькі родинні князівства… Ми їли зліплену з картоплею муку (вареники) та сало з цибулею… Ми білили свої хижі і покривали вишиттям найгрубішу сорочку… Ми співали найсумніші у світі пісні… Ми сіяли і жнивували — і нічого більше не планували… Ми дивилися в небо і не переймалися тим, що на рідній землі весь час газдували чужинці… Ми мали царя в голові, але не мали свого царя в Кийові… Ми казали: біда — не москалі й ляхи, біда — гріхи… Ми ревно молилися Богу, а коли Бог кликав нас — бігли до знахарів… Наші любимі слова — «доля» і «мрія», тоді як провідні народи кладуть у першину «волю» і «змагання». Бо направду: хто має волю, той має долю… Та всякий мурашник, коли входить у силу, долає розбрід і згромаджується. І тоді кождий муравель набуває ваги суспільної особи, а комашиний вавилон устатковується в службі кождої комашини.

Провіщається новій Київській Руси нова доба: вернути себе собі і підсилити собою світ.

Україна дозріває до самости. До свого виходу-проходу у світ. І та дорога буде чисто своя, красна і ясна, як Чумацький Шлях, перевернутий на мапу земну.

«Хто були ваші вчителі?» — питають мене люди, які мудрість вишукують «десь» і «там».

«Чому — були? Вони завжди є».

«То, мабуть, якісь святі?»

«Чиста правда — святі. Діти. Бо для мене дитинство — найвища святість».

«Ви зазнали мить найбільшого щастя?» — діймають мене ще якось.

«Зазнав, і не раз».

«Коли?»

«Коли, спраглий, п’єш воду…»

«Про що ви думаєте?» — любив заскочити мене зненацька новинар Мирон.

«Ні про що. Себто — про все».

І обоє сміємося.

Тиша і рух — найбільші два добра природи, покладені нам у наріжну науку. У великій природі вони врівноважені і споєні в собі. До сього слід прибігати і нашій малій людській природі — частинці великої. Стягуй у себе тишу — і осягнеш смисл руху довкола. Держи себе в осмисленому, розміреному русі — і пізнаєш повноту спокою.

Сила тиші, соки руху — найліпші вітаміни радости.

Для тих, що бояться літати наміром і думкою: молоді птиці вчаться літати в момент падіння з гнізда.

Колеса теліги життя в декого скриплять, а в декого співають. В залежности від того, яке змащення. «Яка масть — така власть», — почув якось від одного старого.

Поцілунок у плече. Я чоловік чулий, хоч і не помисливий. Та згадка про один трапунок — ні-ні та й загріє встаріле серце. Був час збирання, і я в перші роси пускався в обходи мукачівських околиць. І стрічався мені не раз чоловічок циганкуватого, занехаяного вигляду. Він теж клопотався промислом. Кождий із нас збирав своє: я — зілля, він — залізяччя і лахміття, щоб обміняти на питво і якусь потраву. Мене майже не помічав — який я мав би для нього інтерес?! Був не із заліза, а лахи ще носив на собі сам. Зате я, за своєю звичкою, поглядав у його бік із цікавістю. Силкувався означити його чин: жебрак, причинний, пропийдух чи просто прибитий лихом сердега? Було щось у ньому таке, що пропити, занапастити до останку неможливо, — якийсь, хоч і крихкий, та стрижень нутряної гідности. Я запитав про нього сторожиху зеленгоспу і та прояснила, що