Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

колись се вдатний був музика. Грав панству по рестораціях та винних симпозіумах під Ловачкою. І понад те, був кликаний і до Пешта, і до Лемберга та Праги… Але перекотиполе не хапається грунту корінням. Так і покотився в скорій славі спадом. А розгул і горілка довершили своє діло. Слух підупав, руки загубили чуття і легкість. Біда невелика, що пропав музика. Грати — не орати… Видавали в ньому приналежність до штуки очи — налиті густотою самотности, спраглі якоїсь невтоленної потреби.

Мені кортіло вчинити йому якусь послугу, обдарувати чимось. Може, підлікувати? Я видів, що бракує його здоровлю. Але як се обернути — чоловік держався відрубно і навіть гордовито? Світ він носив у собі, а на собі — брухт чужого життя. Але життя мудріше за нас і скоро піднесло нову нагоду.

Для деяких ліків мені знадобилося вороняче пір’я. А ворони купно гніздяться в акаціях під Павловою горою. Я подався туди за пером. Коли назбирав доста, полудень палив спекою, піт виїдав очи. Вирішив перебути часину під пахкою жимолостю, бо дуже люблю сю витку рослинність іще з тайгових походів. І тоді я вздрів його — нужденного скрипаля в задубілій від лепу сорочці й обтріпаних холошах. Він грав. Оддалік курився міський смітник — видать, там він знайшов скрипку, вірніше, те, що було колись нею. Обчухрані, потріскані дека, приломлене руків’я і повна відсутність струн. Одначе він грав. Брудна поросла щока злилася з інструментом, чорна кисть граціозно держала смичок із ліщини, злітала й опадала птицею в такт нечутної нути. При сьому випросталася, аж виросла, підморена його статура, ожила по-гусячому шия, а голова, досі нечесана й похнюплена, тепер розхристано металася в палкому надихненні. Сі безгомінні рухи були такими злагодженими й красивими, що, видавалося, й направду збуджують воздух незвичною музикою.

У солодкому самозабутті він грав для ворон, гадаючи, що довкола безлюдно. Не міркував, що за кущем розімлілої жимолості стоїть і слухає ще один слухач. І коли руки його вже вхляли, дихання збилося від надміру почуттів, а голова безвольно впала на скрипку, пригорнуту до грудей, я неспогадано для самого себе заплескав. Спершу несміло і тихо, а відтак густіше й лункіше. Він почув і злякано обернувся, огорнувши мене тривожним, здивованим взором. Проте не засоромився. Не опускаючи скрипки, звільна рушив до мене — і в очи його все більше напливало лагідности. Підійшов, мовчки нахилився і поцілував мене в плече. Я не встиг нічого промовити, бо музикант боржій повернувся і пішов геть. На місці, до якого він притулився лицем, мокрів слід сльози.

Так я споміг нещасливця скупим дарунком — плеском долонь. Хоча хто знає, в чім скупість, а в чому щедрість?

Я в міру чулий чоловік, але той прояв подяки мене розчулив. І я подумав: служба людська в тім, аби славити своїм творенням Творця. А не в тому, щоб діло славило тебе. Інак — твоє мистецтво руйнується в тобі і руйнує тебе.

…А славлення те можна проголошувати навіть беззвучно.

Усе живе чекає від нас не стілько замилування, як уваги наших рук. І людина також: хоче не стілько поваги, як уваги.

Першовидження

Стрічав я різних людей у хвороті. Видів стійких в опорі болю, не зломлених муками і терплячих, красивих та гідних у смиренности, видів мовчазно-мужніх, навіть таких, що приймали страждання радісно, як святі. Всяких стрічав у хвороті… Не стрічав лише серед них щасливих.

Здоровля і віра — дві головні свободи наші.

Заголовна моя молитва та, що заповідана римським вояком Пахомієм, що в пустельних скитах здобувся великої святости. Найсильніша молитва каяття і очищення: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Так до Вітця свого взивав і Син людський на граничній межі свого великого страждання.

Їда богів. Якось я жартома виповів у гурті:«Він так виглядає, ніби харчується їдою богів». І тут же мене взяли в розпити: «А що, направду є така їда?» Звісно, що є. Сей ряд починається з ягід, насіння всякого, меду, горіхів, яблук, зеленини, морської риби, городини, квасного молока, зерна грубого мелення…

Місце сили. Такі місця ніби саме для тебе сотворені. Прийнятний для тебе обшар. Те місце підкажуть вода і воздух, які слід обирати по собі. Вода, що чистить тіло і кріпить кістки. Воздух, що свіжить легені і насичує серце. Земна вода вгадує воду нашого тіла і підсилює її по потребі. А небесний легіт має инше свічення і наповнення. Я впізнаю барви і доторки «свого» воздуха. Ба, більше: як кінь, що наосліп вибирає вірну тропу, моя нога вгадує каміння, на яке їй прилюбно ступити. Може, тому, що я обтер на своїх дорогах тьму-тьменну каменів? Звичне око показує хід ногам, і підошви втішені ступанням. Та все-таки головне не де живеш, навіть не те, як живеш, а — «куди живеш».

Міра дороги починається з міри кроків.

У дорозі є все: і вежі, з яких відкривають нові напрями; і криниці, що напоять; і дерева, що підкріплять плодами; і лавчини для втомлених вісників…

«Золоті слова, — оцінюють іноді мої розмисли. — Мудрі речі».

«Солодкі мої, для мене важніше, що слова сі веселі. Гумор — дорожчий метал, ніж золото».

Істинна мудрість — радісна.

Час для запитань і час для відповідей. Коли втямиш сю межу, все рідше будеш запитувати. Натомість пильніше й уважніше споглядатимеш образи світу — і зчитуватимеш у них відповіді-відбиття великого Писаря. І будеш охранений великим наставництвом.

І з’явиться першовидження життя.

Набачився я блискавиць. Наслухався громів. І перестав їх боятися.

Не те вражає, що засліплює. Не те провіщає, що голосно звучить.

У стражданні пам’ятаймо, що се не болісна марниця. Се — наше мале долучення до великих спасенних Страстей. Підпора нашими маленькими хрестами тяжкого Ісусового Хреста. На сій дорозі ми не самі. Навіть у немочах нам дано силу для служіння.

Страждання спасенне, якщо несемо його в терпінні й любови.

Не гнівайся! Сей припис має стояти перед твоїми очима, де б ти не ступив і куди б не повернувся. Впускаючи в себе гнів, рвемо нитки духовної підтримки. Коли щось таки спричинить злобу, позбудься її до заходу сонця.

Не сідай у гніві за стіл, не лягай у