Мирослав Іванович Дочинець - Синій зошит

тяжко було Ісусу, котрий ніс людям чудо любови, а вони жадали від нього корисливих чудес.

Витягую з пам’яти особливо солодкі спогадання… Як китаєць Чан Бао вчив мене стріляти на звук. Звірина в тайзі дуже чутка, серед дня рідко щось уполюєш — усе живе залягає в хащах. А вночі звірі самі полюють, бешкетують, шукають водопій. Тоді й настають справдешні лови: хто обережніший, терплячіший, спритніший, мудріший — людина чи животина?

Лісові насельники видять поночі ліпше, як ловці. До того ж, вони хазяї свого обшару. Зате з нами — розум, стрілецький хист і перевага наступу. Цілишся вухом у кождий звук і шерех, сам при сьому стаєш непорушною й невидимою тінню. Місяць, твій тайний спільник, підсвічує хащу срібною хвоєю, росяним листом і мохом, фосфоричними пнями. І раптом угадуєш шелест хутра, боязкий віддих, ледве чутний хруст суглобів — і б’єш туди кулею.

Я поціляв частіше, ніж мій навчитель, лісовик із колиски. І скоро він здогадався чому. З вузьких очей Чан Бао бризнув радісний смішок: «Ти хитра. Ти стріляй не лише вухо, але й ніс. Ніс — твоя око…» Це була правда, нюхом я більше чув, ніж вухом. І понад те, на запах я розрізняв породи звірів і навіть угадував, скілько їх, якого віку, зросту. Се давало мені можність точно прицілитися наосліп.

Звір мав розуміти мене: хтось когось мусить здолати. Такий закон Лісу.

Проте серед людей знаходилися й такі, що обурювалися: «Фі, ви вбиваєте живих тварин?!» — «А ви їсте м’ясо невбитих?» — питав своєю чергою я. Правда, одного дня я вирозумів, що стріляти більше не буду, і відмовився від того ремесла назавжди.

Спомин про мисливство «на чуття» нагадав мені одного німця-полоненця, з яким ми різали ліс під Бодайбо. Він розказував, що на войні окопи бували так близько до ворога, що вони стріляли й метали гранати на димок цигарки, на запах тютюну… Ще той зек-солдат запам’ятався мені висловом: «В окопах немає безбожників».

Тягар солодкого ярма

Якщо ярмо надягаєш собі на шию сам — се прояв свободи. Якщо його накидає на тебе хтось инший — се неволя. Ярмо наше солодке — служіння, несення свого хреста.

Якщо осла достатньо не навантажити, він упаде на коліна. Так любив казати кебетливий Отар.

Вино дозріває не в бочці, а в роті, — ще одна дрібка його густослів’я.

Найдорожчий для мене час — передсвітній. Коли з лампою дочікуєшся розсвітання. Морок поволи молодиться, рідіє, вичахає — пітьма витискається з усіх закутин твоєї селитви і з тебе самого. Лампа присоромлено коптить. І навально, владно, твердо вривається день. Довгий, як дума, і повний цінностей день.

«Чому ви не пишете?» — не раз питають мене.

«Тому, що мисль у голові гостріша й глибша. На устах — звучить свіжо й довірливо. А на папері лишається лише бліда її подоба».

Рука — не найліпший струмент для передачі думки.

Спершу зроби щось предметно. А тоді вже думай, що вийшло. А не навиворіт.

Не кожен слід вітер замітає.

Не хапайся, не плутайся в пошуках нових учень, нових провісників. Все і всі ведуть до одного й того ж, але кружними дорогами. Прості люди кажуть: доста одного сонця на небі.

Люблю давні слова — дзвінкі і свіжі, як вода з глибокого колодязя. Ось пригадалося одне таке: «доспособлений». Приготовлений, покликаний до чогось.

Все, що гарне, хочеться мати. Коли відверто, а коли приховано.

Ми — власники.

Поодинокі дерева служать познаками в просторі для подорожанина. Як поодинокі, осібні люди стають віхами в часі для мандрівця по мудрости.

Які незбагненні барви витягує сонце з убогої, безбарвної землі через квіти! Щоб їх спити, вивітрити, висушити, спалити…

Барви зілля — то скрики землі.

Себе можна пізнати лише через Бога, через Його всевидяще око.

Одні — скрізь дома, инші — скрізь і всюди чужі.

Вітер приносить сумніви і відносить бажання.

Ранішні співи птахів на зламі ночі і дня спричинені холодною свіжістю, що вдосвіта лягає на землю… Се починається в один час. Птиці бадьоряться співом, а водночас зігрівають і простір народжуваного дня.

Всі ми голодні любов’ю. Нестачею її для себе і невмінням дати її иншим. Книга, либонь, і є тим хлібом, що почасти сей голод тамує.

Що більш людина культурна, тим вона працьовитіша на своїй ниві.

Можна повісти, що потреба культури — се потреба праці.

Мусимо бути із землею в ладу, бо ми є — земля. Грунт, яким ходимо, з якого годуємось, з’явився з незліченної кількости плоті риб, комах, птахів, тварин, листя, цвіту, плодів. А ще й мільярди людей удобрили землю своїми тілами.

Ми є земля, що сама себе відроджує.

Щодо кривдників наших розрада одна: сильну руку — Бог судить.

Словом можна взяти за руку і повести за собою. Бо слово — се Божа рука.

Коли на коневі їдуть, то в зуби йому не зазирають. Так старі казали про старість.

Дивуємося з пам’яти птиць, котрі вертаються до своїх гнізд, облетівши півсвіту. А що тоді казати про «пам’ять» грибів, трав, квітів, які споконвіку держаться свого терена?!

Творення — се коли береш «для себе», вертаєш — «від себе».

Життя прожити слід так, аби було не просто що розказати, а розказати — дітям.

Більше місяця немає дощу. Земля задубіла на камінь. Але кроти працюють. За ніч обкопали і кущик моєї любимої ружі. А я лінувався.

Вершини і рівнини

Зійти на вершину — не штука. Важче потім спуститися з неї і продовжити путь далі, не втративши снаги поступу.

Після труднощів вершини починаються труднощі рівнини.

«Діду, який ваш улюблений колір?» — сокоче невтомне в розпитах дівча.

«Цвіт медової ружі».

Не давайте пусто обітниці. Тоді їх не треба буде додержуватись.

«Від вас іде надих», — се, либонь, найліпше, що доводиться мені чути про себе. І