Автор невідомий - Народні казки - Казки народів світу

відказав кіт. — Головне, що я твій друг і прийшов тобі допомогти. Тому слухай уважно. Коли велетень повернеться, ти кінець кінцем скажеш йому, що згодна вийти за нього заміж. Але перше його карлики повинні намотати три клубки чарівної роси, що вкривав траву туманного ранку. І ті клубки мають бути ось такі завбільшки. — Кажучи це, кіт приклав лапу до одного вуха, тоді до другого, і витяг три клубочки — один червоний, один синій і один жовтий.

— Та вони ж не більші від горошин! — скрикнула королівна. — Таке завдання їм дуже легко буде виконати.

— Не так-то й легко, — заперечив кіт. — На один клубок у них піде цілий місяць, отож ти матимеш три місяці часу до того, як велетень присилує тебе одружитися з ним, бо він, коли вже пообіцяє щось, від слова не відступається.

— А ти побудеш у мене, поки він прийде? — спитала королівна.

— Ні,— відповів кіт, — мені треба повертатися до свого палацу. Я живу на прегарному острові посеред широкого моря, і туди ще зроду ніхто з людей не припливав. Тільки один чоловік ступить ногою на мій острів.

— І хто ж то буде? — поцікавилась королівна.

— Це буде той, хто визволить тебе від велетня, — пояснив кіт.

— На жаль, це нікому не по силі,— зітхнула королівна. — Не викуто ще такого меча, щоб ним можна було подужати велетня та його псів.

— Такий меч уже є,— сказав кіт. — А зараз мені пора прощатися. Не забудь, що ти маєш сказати велетневі, і стеж за деревом. А коли побачиш когось любого тобі серед гілля дерева, кинь йому ці три клубки, тільки ке озивайсь ані словом, бо все пропаде.

— Коли ж ти до мене ще прийдеш? — спитала королівна.

— Чекай і побачиш, — відказав білий кіт.

Більше він не промовив ні слова, а просто вискочив з вікна й умить зник серед зеленого тріпотливого листя.

На другий день повернувся велетень. Невдовзі він зайшов до королівни і звелів їй лаштуватися до весілля, яке йому кортіло справити якнайшвидше.

— Але спершу пообіцяй мені одну річ, — сказала йому королівна.

— То кажи, я слухаю.

Вона й сказала, що хоче, аби його карлики змотали три клубки роси.

— Це можна зробити заіграшки! — весело засміявся Тренкос. — Я сьогодні ж віддам наказ, і завтра вранці клубки будуть готові, тож не встигне надійти й завтрашній вечір, як ми вже будемо одружені.

— Але ти обіцяєш не силувати мене, поки не буде змотано всіх трьох клубків? — запитала королівна.

— Обіцяю! — врочисто запевнив велетень.

Потім він скликав усіх карликів і наказав уранці зібрати всю чарівну росу, що виступить на траві, і змотати її в три клубки — один червоний, один синій і один жовтий. Другого ранку карлики вийшли на пошуки — перебрали одну по одній геть усі травинки, однак спромоглися зібрати чарівної роси тільки на таку коротеньку ниточку, як оленяча вія. Те саме повторювалося й третього ранку, й четвертого, і кожного наступного. Велетня Тренкоса це вкинуло у великий гнів — він і репетував на все горло, і бурчав стиха, але мусив дотримуватися слова й навіть близько не підходив до королівни.

Так минали день за днем.

Тим часом маленький білий кіт не байдикував: він гасав щодуху і вгору, і вниз, і туди, й сюди, аж поки нарешті знайшов королевича Срібної Річки, що був закоханий по вуха в королівну Медб. Королевич сидів самотою, думав про свою кохану і все сушив голову, де ж вона поділася. Смуток огорнув його душу, тож він спочатку й не помітив маленького кота. Але коли той скочив йому на коліна, королевич усміхнувся й сказав:

— Чого тобі треба, білий котику?

— Я знаю таємницю, яку ти хотів би почути, — відповів йому кіт.

— Я тільки одне хотів би почути: як звуть того лихочинця, що викрав королівну Медб, — сказав королевич.

— Саме це я й збираюся тобі сказати, — промовив кіт. — Отже, слухай уважно, бо я не люблю двічі казати те саме. її забрав до свого замку велетень на ім’я Тренкос, і вона тепер у страшній небезпеці, бо він замірився якомога швидше одружитися з нею.

— Ти тільки скажи мені, куди йти, і я знайду його і збавлю віку! — запально вигукнув королевич.

— Провіщено, що жоден меч, зроблений людськими руками, не може заподіяти йому шкоди, — значливим тоном заявив кіт. — І його охороняють люті меткі пси із залізними іклами — вони роздеруть тебе на дрібні шматочки, коли ти спробуєш так просто підступити до замку.

— Тоді скажи, що я маю робити? — запитав королевич.

— Ти повинен дістатися через гори до пущі, яка оточує його замок. Там ти побачиш височенне дерево біля одного вікна, що звернене на захід. Видерись стовбуром угору, сядь на гілці й простягни до того вікна капелюха, оздобленого сріблястим пір’ям. Коли в твій капелюх вкинуть три клубки — один червоний, другий синій і третій жовтий, — чимдуж вертайся до мене. Але не мов ані слова, бо тебе почують сторожові пси.

Королевич не став баритися й того самого дня вирушив у дорогу. Переплив він через дві річки, перетяв широку рівнину, вибрався — все вище й вище — у сині гори, а тоді спустився схилом потойбіч і зрештою добувся до густого непрохідного лісу, що оточував велетнів замок. Він знайшов височенне дерево, виліз на самий його вершечок і струсонув гіллям — там, де вікно лицем до надвечірнього сонця.

У ту ж мить вікно прочинилося і виглянула королівна Медб, і королевич побачив, яка вона сумна, але ще гарніша, ніж будь-коли раніш. Він уже мало не озвався до неї, та, вчасно згадавши пересторогу білого кота, тільки мовчки скинув капелюха з трьома сріблястими пір’їнами і простяг перед себе. Королівна вкинула в капелюх три різнокольорові клубки, послала повітряний поцілунок коханому, зачинила вікна й зникла.

І раптом королевич почув голос велетня — той саме вертався з полювання, співав і вигукував щось до своїх псів. Королевич перечекав, поки велетень увійшов усередину замку, тоді спустився з дерева й рушив у дорогу назад. І хоч спішив як тільки міг, добирався він додому цілий день, ніч і ще один день. Нарешті перед ним постав його палац, і найперше, що він помітив — це білого кота біля головного входу: кіт сидів і чистив свої вуса.

Побачивши королевича, кіт спитав:

— То як, дістав клубки?

— Дістав, — відповів королевич.

— Ну, тоді ходім зі мною, — сказав кіт.

Вони й пішли вдвох. Минуло трохи часу і палац залишився позаду, а попереду замріло море, блискуче