Кетрін Стокетт - Прислуга

виповнилося чотирнадцять. Я сиділа за маленьким дерев’яним столиком на маминій кухні й розглядала карамельний торт, що застигав на стійці. День народження був єдиним днем у році, коли я могла їсти досхочу.

Я збиралася покинути школу та влаштуватися на свою першу справжню роботу. Мама хотіла, щоб я пішла до дев’ятого класу — вона мріяла стати вчителькою, а не працювати в домі міс Вудри. Та моя сестра мала проблеми із серцем, а мій нік­чемний тато був п’яницею, тож залишалися тільки ми з мамою. Хатню роботу я знала. Після школи саме я готувала та прибирала. Але якщо я працюватиму в чужому домі, то хто наглядатиме за нашим?

Мама взяла мене за плечі та повернула до себе, щоб я дивилася на неї, а не на торт. Мама була суворою. Дуже. Вона була правильною. Вона ніколи нічого ні в кого не брала. Вона по­хитувала пальцем просто перед моїм носом, так, що в мене аж очі заболіли.

— Мінні, правило за номером один: під час роботи в білої леді: нікого нічого не стосується. Ти не пхаєш свого носа у клопоти білої леді та не плачешся їй про свої. Неспроможна оплати­ти рахунок за світло? Дуже болять ноги? Запам’ятай одну річ: білі люди — не твої друзі. Їх це не цікавить. І коли міс Біла леді заскочить свого чоловіка із сусідкою, то не лізь, чуєш мене?

— Правило за номером два: Біла леді не повинна заскочити тебе на своєму туалеті. І неважливо, що ти туди хочеш так, що аж не можеш втримати в собі. Якщо немає туалету для прислуги, дочекайся, допоки вона буде далеко від туалету, яким сама не користується.

— Правило за номером три, — мама сіпнула мене за підборіддя та повернула обличчям до себе, бо мене знову був зацікавив торт. — Правило за номером три: коли ти готуєш їжу для білих людей, куштуєш іншою ложкою. Коли ти візьмеш ложку до рота, гадаючи, що ніхто не бачить, а потім покладеш назад у каструлю, то далі краще все викинути.

— Правило за номером чотири: щодня бери одну й ту саму чашку, виделку й тарілку. Зберігай їх в окремій шафі та скажи білій жінці, що надалі ти братимеш саме їх.

— Правило за номером п’ять: ти їси на кухні.

— Правило за номером шість: ти не б’єш її дітей. Білим людям подобається давати їм льопанці самим.

— Правило за номером сім: це останнє, Мінні. Ти мене слухаєш? Не огризайся.

— Мамо, я знаю, як…

— Ой, та я чую тебе, коли ти думаєш, що не чую, щось бурмочеш, що я прошу тебе почистити димохід, що бідній Мінні залишається останній маленький шматочок курки. Якщо ж ти огризнешся до білої леді зранку, то вже пополудні бурмотатимеш щось собі під ніс на вулиці.

Я бачила, як поводилася мама з міс Вудрою, всі ті «так, мем», «ні, мем», «звичайно, мем», «я вам вдячна, мем». Чому я маю бути такою? Я знаю, як перечити людям.

— Тепер ходи сюди й обійми свою мамусю у твій день народження… Господи, яка ти важка, Мінні.

— Я весь день ніц не їла, коли я зможу з’їсти свій торт?

— Не кажи «ніц», тепер говори правильно. Я не вчила тебе висловлюватись, як мул.

Першого дня в домі білої леді я з’їла бутерброд із шинкою на кухні й поставила свою тарілку на місце в буфеті. Коли їхній малий негідник украв мій гаманець і заховав його в духовці, я не вліпила йому по задниці.

Та коли біла леді звеліла:

— А тепер, для певності, випери весь одяг руками, а потім поклади його до пральної електромашини, щоб закінчити прання.

Я відповіла:

— А навіщо прати його руками, якщо це зробить електропралка? Це найбільша витрата часу, про яку я коли-небудь чула.

Біла леді усміхнулася мені, й через п’ять хвилин я опини­лася на вулиці.

Працюючи на міс Селію, я зможу вранці провести своїх дітей до початкової школи, а коли ввечері прийду додому, то ще знай­ду час на себе. Я не спала вдень від народження Кіндри 1957 року, а з таким графіком роботи — з восьмої до третьої — могла би, якби захотіла, щодня трішки подрімати. А що до міс Селії автобуси не ходять, доведеться брати машину Лероя.

— Жінко, ти не братимеш моєї машини щодня, а що, як я матиму денну зміну й треба буде…

— Лерою, щоп’ятниці вона платитиме мені сімдесят доларів готівкою.

— То я візьму велосипед Шуґар.

У вівторок, наступного після співбесіди дня, я припаркувала машину трохи нижче від будинку міс Селії, так, що з-за повороту її не було видно. Швидко пройшла дорогою та в’їздом. Жодні інші машини там не проїжджали.

— Я тут, міс Селіє. — Того першого ранку я заглянула до її спальні. Вона знаходилася там, сиділа на покривалі з досконалим макіяжем і в такій нічній сорочці, ніби у п’ятничний вечір, хоч був саме вівторок, і, наче Біблію, читала плітки в «Голлівуд Дайджест».

— Доброго ранку, Мінні! Рада тебе бачити, — говорить вона, а я на­їжачуюся, коли біла леді така доброзичлива.

Роззираюсь у спальні, намагаюсь оцінити масштаби ро­боти. Там кремовий килим, величезне жовте ліжко з балдахіном, два грубі жовті стільці. Усе охайно, одяг на підлозі не валяється. Простирадло заправлено. Ковдру охайно складено на стільцеві. Але я дивлюсь, я роздивляюсь. Я відчуваю. Щось не так.

— Коли розпочнемо наш перший кулінарний урок? — запитує вона. — Можемо почати сьогодні?

— Думаю, за кілька днів, потому, як сходите до крамниці й купите все нам потрібне.

Якусь секунду вона розмірковує й каже:

— Мінні, можливо краще, якщо підете ви, бо ви знаєте, що та скільки купити.

Я дивлюся на неї. Більшість білих жінок любить самостійно ходити скуплятися.

— Добре, тоді я піду зранку.

Я бачу маленький рожевий килимок, покладений на килим біля дверей до ванної. Покладений навскоси. Я не декоратор, але розумію, що рожевий килимок не пасує до жовтої кімнати.

— Міс Селіє, перш ніж почну, я мушу знати. Коли саме ви плануєте розповісти про мене містеру Джоні?

Вона опустила очі на журнал на колінах.

— Думаю, за кілька місяців. До того часу я мушу навчитися готувати й не тільки готувати.

— Кілька — тобто два?

Вона прикушує нафарбовані губи.

— Думаю радше… чотири.

Що? Я не працюватиму чотири місяці, наче злочинець-утікач.

— Ви не зізнаєтесь йому до 1963 року? Ні, мем, до Різдва.

Вона зітхає.

— Добре. Але перед самим Різдвом.

Я рахую.

— Сто… шістнадцять днів. Ви йому скажете. Через сто шістнадцять днів.

Вона заклопотано насуплюється. Мабуть, не очікувала, що служниця так добре рахує. Нарешті погоджується:

— Гаразд.

Тоді пропоную їй перебратися до вітальні, щоб я змогла тут попрацювати. Коли вона йде, оглядаю кімнату, де все вельми охайно. Дуже повільно відчиняю її шафу для одягу — і все так, як я і гадала: на мою голову вивалюється сорок п’ять речей. Тоді зазираю під ліжко й бачу там досить брудний одяг, який, я переконана, не прали