Кетрін Стокетт - Прислуга

босі ноги, на аж чорні підошви, оскільки відколи вона переїхала до цього старого, брудного будинку, підлоги ніхто не мив. І, зрозуміло, ця леді мене не хоче.

— Добре, — озивається вона, — я ціную, що ви їхали так далеко. Чи можу я хоча б віддати вам гроші за бензин?

Я беру свою сумочку та запихаю її під пахву. Вона мило мені всміхається, я могла б умить стерти цю її усмішку. Клята Гіллі Голбрук.

— Ні, мем, не треба.

— Я припускала, що буде клопітно когось знайти, але…

Я стою та слухаю її вибачення, а сама просто думаю: «Леді, покінчимо з цим, і я скажу Лерою, що нам треба їхати на Північний полюс до Санта Клауса, де ще ніхто не чув брехні Гіллі про мене».

— … і на вашому місці я теж не захотіла би прибирати такий великий будинок.

Я втупилася в неї. Тепер вона просто виправдовується, роб­лячи вигляд, що Мінні не отримає роботи, бо Мінні сама не хоче цієї роботи.

— А коли ви чули, як я говорила, що не хочу прибирати в цьому будинку?

— Усе гаразд, уже п’ять служниць відмовились, бо тут надто багато роботи.

Я глянула на свої сто шістдесят п’ять фунтів ваги, а мої п’ять футів зросту ледь не вискочили з уніформи.

— Надто багато для мене?

Якусь секунду вона кліпає.

— Ви… ви це робитимете?

— А ви гадаєте, я проїхала весь цей шлях сюди, аж на кінець світу, просто щоб спалити бензин? — Замовкаю. Тільки не наламай дров, вона пропонує тобі ро-бо-ту. — Міс Селіє, я радо працюватиму у вас.

Вона сміється, ця божевільна жінка хоче мене обійняти, проте я трохи відступаю, даючи їй зрозуміти, що це не для мене.

— Стривайте, спочатку треба дещо обговорити. Ви маєте сказати, в які дні мені приходити… і всяке таке. А також скільки ви платите.

— Я думаю… приходьте, коли вам зручно, — відповідає вона.

— У міс Волтер я працювала з неділі до п’ятниці.

Міс Селія гризе свій рожевий ніготь.

— Ви не можете приїжджати сюди у вихідні.

— Добре. — Мені потрібні всі дні, та, можливо, пізніше вона дозволить мені готувати для якоїсь вечірки чи щось таке. — З понеділка до п’ятниці. Отже, вранці мені коли приходити?

— А коли вам зручно?

У мене ще ніколи не було такого вибору. Я відчуваю, як мої очі звужуються.

— Як щодо восьмої? У міс Волтер я приходила на восьму.

— Добре, о восьмій — це дуже добре. — Вона стоїть і чекає на мій наступний крок.

— Тепер ви мусите сказати, коли мені йти.

— А коли? — запитує Селія.

Я закочую очі.

— Міс Селіє, це ви повинні мені сказати. Так має бути.

Вона ковтає слину, їй справді дуже важко. Я просто намагаюся пошвидше закінчити, допоки вона не передумала мене брати.

— Як щодо четвертої години? — питаю. — Я працюватиму з восьмої до четвертої, матиму трохи часу на обід чи щось таке.

— Гаразд.

— Тепер… нам треба обговорити платню, — продовжую я, і пальці на моїх ногах починають рухатися. Мабуть, платня невелика, якщо п’ять служниць уже відмовились.

Жодна з нас не озивається.

— Ну ж бо, міс Селіє. Скільки ваш чоловік радить вам пла­тити мені?

Вона дивиться на кухонний комбайн, яким, б’юсь об заклад, навіть не вміє користуватись, і видає:

— Джонні не знає.

— Ну гаразд. Увечері спитайте його, скільки він платитиме.

— Ні, Джонні не знає, що я наймаю служницю.

Моє підборіддя опускається до грудей.

— Тобто він не знає?

— Я не розповім про це Джонні. — Її блакитні очі стають такими великими, наче вона дико його боїться.

— А як містер Джоні вчинить, якщо прийде додому й заскочить на своїй кухні темношкіру жінку?

— Вибачте, я просто не можу…

— Я скажу вам, як він учинить: він дістане пістолет і пристрелить Мінні просто тут, на цій ненапуцованій підлозі.

Міс Селія хитає головою.

— Я не розповім йому.

— Тоді я змушена піти, — оголошую я. Лайно. Я це знала. Ще коли переступила цей поріг, то знала, що вона ненормальна…

— Не те, щоб я його обманювала. Мені просто потрібна ­служниця.

— Звичайно, вам потрібна служниця. Остання, мабуть, отримала кулю в голову.

— Він ніколи не з’являється вдома протягом дня. Ви лише прибиратимете й навчите мене готувати вечерю, на це піде всього кілька місяців…

Я занюхала щось згоріле. І побачила, як із духовки валить дим.

— А потім, за кілька місяців, ви мене звільните?

— А потім я… розповім йому, — сказала вона, та спохмурніла від самої думки про це. — Будь ласка, я хочу, щоб він думав, що сама можу впоратись. Хочу, щоб він думав, що я… чогось варта.

— Міс Селіє… — Я хитаю головою, не вірячи, що вже сперечаюся з цією леді, хоч іще й дві хвилини тут не пропрацювала. — Гадаю, ви спалили свій торт.

Вона хапає ганчірку, кидається до духовки й рвучко смикає за торт.

— Ой! Трясця!

Я ставлю сумочку й відсовую її вбік.

— Не можна чіпати гарячу бляшку мокрим рушником.

Я беру суху ганчірку, дістаю чорний корж і кладу його на бетонну сходинку.

Міс Селія дивиться на попечену руку.

— Місіс Волтер казала, що ви прекрасно готуєте.

— Ця стара з’їсть дві бобинки й говорить, що вже наїлася. Мені не вдавалося примусити її з’їдати хоча б щось.

— Скільки вона вам платила?

— Долар за годину, — зізнаюся, трохи соромлячись. П’ять років, а вона не платила мені навіть мінімальної зарплати.

— Тоді я платитиму вам два.

Відчуваю, як мені перехоплює подих.

— Коли містер Джоні виходить вранці з дому? — питаю, стираючи масло, що розтає просто на столі, без тарілки.

— О шостій. Він не може довго тут тинятися. А повертається з офісу близько п’ятої.

Я підрахувала, що навіть із меншою кількістю годин отримаю більше. Хоч можу й нічого не отримати, якщо мене пристрелять.

— Тоді йтиму о третій. Матиму по дві години, щоби прийти й піти, не перетнувшись із ним.

— Добре, — киває вона. — Краще перестрахуватись.

Дорогою до виходу міс Селія кидає торт у паперову тор­бинку.

— Доведеться закопати це у відрі для сміття, щоби він не дізнався, що я спалила ще один.

Я беру торбинку з її рук.

— Містер Джоні нічого не побачить. Я викину його біля себе.

— Ой, дякую. — Міс Селія хитає головою, наче це найкраще, що хтось колись для неї робив. Вона стискає кулаки й тримає їх під підборіддям. Я прямую до машини.

Сідаю у продавлене сидіння «форда», за який Лерой все ще сплачує щотижня своєму босові дванадцять доларів. Насамкінець відчуваю полегшення. Нарешті я знайшла роботу. Мені не потрібно їхати на Північний полюс. Санта ж не буде розчарований.

— Так Мінні, вмощуйся, я розповім тобі про правила роботи в будинку білої леді.

Того дня мені