Леся Воронін - Таємне Товариство Близнюків, або Чудовисько озера Лох-Ойх та інші страховища, Леся Воронін

ледве пізнав у ній вічно голодне, опецькувате й примхливе створіння, якому в школі дали прізвисько свинка Пеппа. Тепер їй дуже пасувало ім’я принцеса Лея, яке вона собі обрала, вступаючи до Таємного Товариства Ботанів.

– Так, і це буде справжній екстрим, набагато крутіший за всі спортивні змагання! – підтримав Лею її вірний друг Фродо, який тепер зовсім не нагадував нещасного Голума персонажа фільму «Володар перснів». Зараз він і справді був схожий на свого улюбленого кіногероя Фродо Беґґінза. Тобто на актора Елайджу Вуда.

– Ви дійсно вважаєте, що на сьогодні мені ще не вистачає драйву?!

– Ти навіть не уявляєш, скільки драйву на тебе чекає, – загадково усміхнувся Мікроб-Бетмен і поглянув на будинок-дерево, куди щойно зайшли пані Соломія та Зізі.

– Приготуйся і нічого не бійся, ми поруч, – озвався мій вічний суперник, рудий Ромчик Гунька, він же Мамай. – У разі чого, я тебе захищу!

Він явно випендрювався, як завжди намагаючись принизити мене перед Лі. А от вона, єдина з усіх моїх друзів-ботанів, мовчала і не дивилась на мене. Щось вона знала таке, про що не здогадувався ніхто з цієї веселої компанії. І мені раптом здалося, що Лі не готова до того, що незабаром відбудеться. І хвилюється не за себе, а за мене. Чому? Цього я тоді не зрозумів.

Чесно кажучи, мене вже почала дратувати ця таємничість і довга підготовка до обіцяного сюрпризу. І от нарешті це сталося. Несподівано дах будинку-дерева почав розсуватися. Гілки, вкриті широким темно-зеленим листям, переплетені так щільно, що не пропускали крізь себе жодної краплини дощу, повільно піднялися вгору. Потім і стіни розсунулися, і на моїх очах почало повторюватися те, що відбувалося на цьому ж місці рік тому. Те, що так часто ввижалося мені у нічних мареннях, схожих на фільми жаху.

З-під землі виповзла металева конструкція-трансформер, яка швидко перетворилася на рухомі сходи, якими на поверхню почали підніматися гігантські блакитні жаби – точні копії синьомордихи Зізі. Щоправда, платтячок та капелюшків на цих монстрах не було, вони постали перед нами в усій своїй природній красі: пузаті, бородавчасті, з перетинчастими лапами, що закінчувалися довгими пазурами. На щастя, пінобластерів у їхніх лапах цього разу не було...

Єдине, що відрізняло цих істот від хижих прибульців-синьомордів, з якими мені не раз доводилося зустрічатися, – це вираз їхніх морд. З усього було видно, що ці близнюки Зізі були налаштовані цілком миролюбно. І у кожної жабоподібної істоти на пузі був витатуйований номер: від одиниці до десяти. Я чув, як у мене за спиною важко дихає далекобійник Бак. Певно, як кожна нормальна людина, він думав про втечу. Однак ніхто із присутніх не виявляв ознак паніки, тож і Бак залишався на місці.

А у мене в голові раптом пролунало чергове повідомлення від Зізі – улюбленої вихованки Луни-Лі: «Климе, знайомся – це мої близнюки-клони. Пані Соломія спеціально виростила кожного з них із моєї клітини. Щоб ми з тобою врятували світ».

Розділ 15. Блакитні клони проти механічних двійників

Пізніше, коли я згадував той «сюрприз», що мені підготували бабуся та друзі-ботани, то раз у раз прокручував у голові різні варіанти подій, які могли статися того безкінечного дня. Наприклад, що було б, якби мене не розбудила дитяча пісенька про байбачка, яку виспівував мій айфон на горі Треп? І якби я не отямився після моторошних видінь? А якби не знайшов бабусю, котра чекала мене в часольоті?... Але все склалося так, що я опинився у потрібний час у потрібному місці. І мав виконати те, чого ніхто, крім мене, зробити не міг.

Проте тієї миті я стояв у колі своїх друзів-ботанів, за спиною у мене нервово хекав Андрій Байбак, а синьомордиха Зізі нахабно читала думки в моїй голові й передавала мені телепатичні повідомлення.

– Ну що, Климе, тепер ти розумієш, чим ми тут займалися? – запитала пані Соломія, яка наблизилась до нас у супроводі цілого почту.

Попереду поважно виступала Зізі у своєму дурнуватому прикиді, який страшенно мене дратував. А за нею колоною йшли близнюки-клони. Мабуть, вони старанно відпрацьовували цю урочисту процедуру, бо блакитні жабоподібні істоти дотримувалися дисципліни і рухалися за порядковими номерами. Першим сунув клон під номером 1, а за ним, чітко карбуючи крок по кам’янистій поверхні Підстави, виступала решта членів клонованої команди.

– Ну, здається, можна починати, – пані Соломія пильно оглянула всіх, хто зібрався в центрі стесаної верхівки гори Підстава, і продовжила: – Так от, я маю повідомити вам про дуже небезпечну ситуацію, що склалася... через мою помилку.

Навколо запала мертва тиша. Навіть Спінер на мить завмер і вражено дивився на людину, яку він, як і решта членів ТТБ, вважав мало не ідеальною. А мені стало страшенно прикро за бабусю Солю. Зараз, стоячи посеред майданчика, оточеного вирощеними нею будинками-деревами, вона зовсім не була схожа на владну і рішучу пані Соломію, геніальну винахідницю часольоту та президента таємної організації, що вже не раз рятувала світ від загибелі.

– Кожен може помилитися! – вигукнув я – Адже Тютя так майстерно прикидався повним дурбеликом!

– Прошу не перебивати! – різко обірвала мене пані Соломія, і я прикусив язика.

– Більшість із вас знає, що я взяла до себе на перевиховання хижого космічного прибульця на ім’я Тютя. Минулого року, він, натягнувши на себе силіконову оболонку, вкриту огидними тату, маскувався під начальника літнього табору «Екстремал». Йому вдалося заманити на гору Підстава велику групу дітей, яку синьоморди збирались перетворити на слухняних зомбі. На щастя, серед них були ви – семеро підлітків-утікачів, котрі змогли захопити і знешкодити синьоморда, якому дали ім’я Тютя. Згодом троє дівчат та четверо хлопців об’єдналися в команду, створили Таємне Товариство Ботанів і врешті виявили секретну лабораторію, де зберігалися ікрини синьомордів. А коли з ікрин вилупилися пуголовки, їх вдалося обміняти на дітей-заручників і змусити космічних хижаків забиратися на свою планету.

– Пробачте, може, я чогось не розумію, – подав голос Андрій Байбак, – але навіщо ж ви взяли до себе отого бузувіра? Самі ж кажете, що він хотів занапастити дітей.

– А я вважаю, що пані Соломія зробила правильно! Завжди хочеться вірити, що в кожній істоті є щось хороше. Навіть, коли у неї синя морда й огидні бородавки! Ой, пробач Зізі, я не хотіла тебе образити... – Лі замовкла й почервоніла.

Ромчик Гунька махнув рукою