Віталій - Хранителі межі. Книга 1: Відлуння минулого., Віталій

— Заманити… — прошепотіла Оксана поруч з Олегом. Її голос був напруженим. — Вона заманює його.

Паніка охопила Олега. Це вже не було "мерехтінням" чи "галюцинаціями". Це була реальність, що кричала йому в обличчя. Це було те, що він бачив, про що йому розповідали, і це відбувалося прямо перед ним. Чоловік вже був на відстані кількох кроків від Русалки, що простягнула до нього руку, її бліді пальці ледь не торкалися його.

Рука Олега інстинктивно потягнулася до оберегу, який він стискав у кулаці. Він не думав, не аналізував. Він просто діяв. Він витягнув оберіг і простягнув його вперед, немов захищаючись.

Як тільки оберіг виявився між ним і Русалкою, навколо нього спалахнуло слабке, але помітне світіння. Це не був яскравий спалах, скоріше, м'яке, пульсуюче світло, що розвіяло темряву навколо Олега.

Русалка миттєво відреагувала. Її прекрасне обличчя спотворилося гримасою люті. Очі, що світилися зеленим, розширилися, а з горла вирвалося різке, обурене шипіння, схоже на свист розлюченої змії. Вона відсмикнула руку від чоловіка, що миттєво зупинився, ніби вийшовши з трансу, і розгублено озирнувся навколо.

Земля під ногами Русалки, здавалося, стала рідкою. Вона не бігла. Вона просто зникла у воді, розчинившись у місячному відблиску на поверхні Дніпра, залишивши після себе лише легкі кола на воді та ледь помітний запах вогкості. Чоловік, що стояв на березі, похитнувся, як п'яний, і впав на коліна. Він нічого не розумів.

Олег стояв на березі, промоклий до нитки від бризок, що злетіли від зникнення Русалки. Його руки тремтіли, немов у лихоманці. Оберіг все ще був у його долоні, і його жар поступово спадав.

— Олег, ти в порядку? — голос Оксани був наповнений тривогою. Вона підійшла до нього, її обличчя було блідим, але очі були широко розкриті.

Він повільно кивнув, не відводячи погляду від того місця, де Русалка зникла. Чоловік, якого вона ледь не заманила, сидів на землі, обхопивши голову руками, намагаючись осягнути, що сталося.

— Я… я бачив її, Оксано, — голос Олега був тихим, ледь чутним, майже на межі сліз. — Я бачив… зябра. Очі. Як вона змінюється. Це… це було по-справжньому.

Його скептицизм дав тріщину. Величезну, незворотну тріщину, крізь яку у його світ вливалася незвідана, лякаюча реальність. Він більше не міг сумніватися у своїх "галюцинаціях". Те, що він бачив, було надто реальним, надто жахливим, щоб відкинути це. Шок. Ось що він відчував. Шокуюче, паралізуюче усвідомлення того, що його світ, його порядок, його логіка — все це брехня.

— Я бачу те, що ти казала, — він подивився на неї, його очі були наповнені жахом, але також і дивним, новим розумінням. — Це… це правда. Все, що ти казала.

Оксана обережно поклала руку йому на плече.

— Я знаю, Олег. Тепер ти знаєш.

— Оберіг спрацював, — Олег підняв руку, дивлячись на дерев'яний предмет. — Михайло… Михайло не просто старий, що колекціонує старовину. Він… хто він? Що він таке?

Думка про Михайла викликала у нього ще більший неспокій. Чим більше він дізнавався, тим більше питань виникало, і тим глибше він занурювався у цю нову, незрозумілу реальність. Михайло не просто "знавець", він – щось інше. Щось, що здатне давати обереги, що здатні діяти. Це було вже не просто знання, це була сила. І ця думка викликала у нього ще більший неспокій. Він був поліцейським, звиклим дотримуватися законів і правил. А тут… Тут не було правил. Не було законів. Лише якась давня, незрозуміла боротьба, частиною якої він, Олег Морозов, мимоволі став.

Він стояв на березі Дніпра, дивлячись на темну воду, що здавалася тепер живою, таємничою. Позаду нього чоловік, якого він врятував, повільно піднявся на ноги, розгублено озираючись, нічого не пам'ятаючи. Попереду – невідомий світ, що розкривався перед ним у всій своїй лякаючій красі. Олег розумів, що це лише початок.