Рина Арчер - Повернення Дракониць, Рина Арчер

Дорогу нам часто перетинали тонкі, майже прозорі нитки павутиння, що світилися блакитним в темряві. Дерева тут не росли хаотично – вони утворювали природні коридори, наче сам ліс керував тим, куди можна йти, а куди – зась.

Міра зупинилася і нахилилася ближче до пухнастої істоти, що, не поспішаючи, гризла листочок біля коріння дерева.

— Оце тут живність… — вона потягнула руку, щоб погладити звірятко.

Це створіння нагадувало зайця, але було меншим, витонченішим. Його хутро переливалося сріблом у місячному світлі, а на кінчику хвоста росла невелика китичка, схожа на квітку лілії. Очі у нього були величезні, блискучі, майже чорні, а вушка – довгі й тонкі, злегка загострені.

— Не чіпай його! — суворо промовила Ілмерія.

Міра завмерла, здивовано глянувши на неї.

— Чому? Воно ж таке… гарне.

— Тому що, це сілуїн, якщо воно вкусить тебе, твоє серце зупиниться.

Міра різко відсмикнула руку.

— Раніше ці тварини були чарівними, — пояснила ельфійка. — Вони жили поруч з нами, допомагали зцілювати рани, були ніжними та довірливими. Але після Всплеску ліс змінився. Тварини здичавіли, їхня магія стала зброєю. Ліс Шепоту більше не безпечне місце. Наш і без того короткий вік часто стає ще коротшим через нього.

Після цих слів ми більше намагалися взагалі ні до чого не торкатися.

Я очікував побачити місто, чи хоча б селище з будиночками, з дахами, вікнами, хоч із чимось. Але Ілмерія просто зупинилася серед лісу і промовила:

— Ласкаво прошу до Фаеліннору.

Я озирнувся довкола — нічого. Ні стін, ні вогників, ні людей. Вона або несповна розуму, або просто з нас знущається.

Тим часом ельфійка підійшла до Міри, взяла її за руку, підвела до одного з дерев і обвила навколо зап’ястя ліану, вкладаючи в долоню її кінець.

— Тримайся міцно, — мовила Ілмерія й смикнула за ліану.

Міра стрілою злетіла вгору, лише встигла скрикнути.

— Міро! — вигукнув я й підбіг до стовбура, схвильований.

— Чого ти панікуєш? — з подивом глянула Ілмерія. — Вона просто піднялася.

Та я вже не слухав. Обвив навколо руки ліану, стиснув її та смикнув униз. Ноги відірвалися від землі — і я злетів.

Воно не схоже на те, що я відчував коли-небудь.

Повітря розчахнулося навколо, ліс розчинився внизу, а я летів. Летів, як завжди мріяв, хоч ніколи не смів навіть зізнатися собі, що хочу цього. В кожній кістці, в кожному нерві, в усьому єстві відгукнулося щось рідне, щось первісне. Наче я не піднімався — я повертався. До себе. До неба. До простору, де ніщо не тисне знизу, а серце не стискає реальність.

Вітер хльостав обличчя, але він був теплий, м’який. Світло пробивалося крізь крони дерев згори, і на мить я подумав — от воно, справжнє життя. Тут. У височині.

Та все закінчилося швидко.

М’яке гальмування — і я опинився на широкій, округлій терасі серед гілля. Міра стояла трохи осторонь, розгублена.

— Ти в порядку? — підійшов я ближче.

— Так, — кивнула. — Просто… не очікувала.

Коли я ступив далі на терасу, переді мною відкрилась картина, що змусила затамувати подих.

Місто… воно не стояло, а росло. Не на землі — в небі серед крон. Величезні, древні дерева підтримували на своїх міцних гілках платформи, переплетені з живого дерева, лишайників, квітучих лоз і мерехтливих кристалів. Усе виглядало так, наче не було збудовано, а вирощено з любов’ю й терпінням століть.

Тонкі мости з витонченою різьбою з’єднували платформи, мов павутиння, натягнуте між зірками. Вони вигиналися у вигадливих формах, що нагадували хвилі або спіралі вітру. В повітрі пахло медовим квітом, вологим мохом і чимось, що я не міг описати — ароматом давньої магії, напевно.

Будинки — якщо це взагалі можна було назвати будинками — сяяли зсередини м’яким світлом, яке не кидало тіні. Стін не було — лише арки, вигини й витончені конструкції з білого дерева, срібла й кришталю. Кожна споруда була унікальною, мов витвір мистецтва. Одні нагадували мушлі, інші — бутони квітів, треті здавались мовби піснею, що завмерла в повітрі.

А над усім цим — небо, пробите срібними стрілами світла, що просочувались крізь листя дерев із сріблястим відблиском. Дерева співали — не звуками, а відчуттями. Тихий, глибокий спів, що лунав десь на краю свідомості.

— Це і є Фаеліннор, — сказала Ілмерія. — Місто, що живе разом з лісом. Наш дім під захистом його пісні.

Я нічого не відповів. Просто стояв і дивився. Бо деякі речі не потребують слів.

Ілмерія повела нас містом, ступаючи легко, майже беззвучно по витончених містках і гілках, що виглядали тендітними, та насправді були міцнішими за камінь. Міра йшла поруч, обережно озираючись, наче боялася, що зіпсує красу одним подихом. Я ж намагався зберігати спокій, але на кожному кроці щось дивувало.

Мешканці Фаеліннору — ельфи — здавалися частиною цього місця. Їхнє волосся було сріблясте, мов промені місяця, а рухи — плавні, як танець вітру. Вони спостерігали за нами з цікавістю, не відчувалося ні страху, ні зверхності. Нас пригощали, наче найдорожчих гостей, і в усьому відчувалася не показна розкіш, а благородна щедрість.

— Ми рідко приймаємо чужинців, — пояснила Ілмерія, коли ми рушили далі, — але ліс прийняв вас. А це значить, ви тут не випадково.

І тоді ми побачили її. Дивину, що забирала подих.

Прямо зі стовбура одного з найвеличніших дерев текла вода. Вона не лилася, як струмінь, а текла спіраллю, мов мелодія. Усе це відбувалося в повітрі — вода вилася навколо невидимої осі, переливаючись усіма кольорами веселки. Вона світилася, і кожен поворот спіралі ніби торкався простору, змінюючи його.

— Це… — прошепотіла Міра, не відводячи очей.

— Струмок Душ, — мовила Ілмерія. — Її джерело — саме серце дерева Фаріандріеля. Воно тече безупинно вже тисячі років, зцілює землю, озеро внизу і нас, коли ми цього потребуємо. До Всплеску, це була Ріка Душ, та зараз лишився лиш Струмок.

Вода повільно спадала вниз, закручуючись у спіралі з тонкими брижами, доки не впадала в прозоре озеро далеко внизу. Поверхня озера виблискувала, мов дзеркало, й у ньому відбивалося небо, дерева і щось більше — щось вічне. Це місце не просто заховане в лісі. Воно живе в гармонії з ним.